Гучні крики розбудили його в салоні мікроавтобуса.

Василь прокинувся від гучних голосів, що лунають в салоні маршрутки. Розкривши очі, він спершу визирнув у вікно, намагаючись зрозуміти причину зупинки, а потім озирнувся на невдоволені обличчя пасажирів, вслухаючись у їхні голоси.

– Слухайте, водію! – обурювалася жінка, що сиділа в першому ряду. – Скільки можна стояти?!

– Та чого ви кричите, жінко? – відгукнувся чоловік з сивим волоссям, який сидів позаду, читаючи книжку. – Він же вас все одно не чує.

– Не ваше діло!

– А навіть якщо й почує, чого ви вирішили, що він повинен з вами розмовляти? Він зайнятий, взагалі-то… А ви тільки відволікаєте його своїми дурними питаннями.

– Взагалі-то, шановний, у мене є права! – відрубала жінка.

– Сподіваюсь, не водійські? – посміхнувся лисий хлопець із сусіднього ряду.

– А ви, молодий чоловіче, не втручайтеся в чужу розмову! – гаркнула жінка, після чого повернулася назад, окинувши поглядом “сивого”.

– І ви, чоловіче, рота мені не закривайте! Дружині своїй вказуйте!

– Я й не думав такого. Просто запитав, нащо ви кричите та відволікаєте водія.

Втім, жінка вже нікого, крім себе, не слухала. Їй було дуже важливо донести свою думку до “сивого”.

Вочевидь, дуже важливу думку…

– Я, шановний, купила квиток, в якому зазначено не лише час відправлення, але й час прибуття на автостанцію.

– Та в усіх таких квитки. Знайшли, чим здивувати.

– Мене зустрічатимуть на вокзалі, розумієте?

– Почекають…

– Глянь-но, який розумник! Почекають… Не повинні вони чекати. І я не маю чекати. Замість того щоб їхати, ми вже сорок хвилин на одному місці стоїмо, а водій… – вона з презирством подивилась у лобове скло, – сховався під капотом і мовчить!

– Він не сховався і мовчить, а намагається полагодити поломку, – заперечив чоловік. – І чим швидше він усе полагодить, тим швидше поїдемо. У мене, взагалі-то, теж справи в місті є.

– А нічого, що автобус повинен регулярно проходити техогляд?! – втрутилася в розмову дівчина з фіолетовим волоссям. – Не краще було б тоді взагалі рейс скасувати, якщо транспортний засіб в несправному стані.

– Ти на юридичному вчишся, чи що, доню? – усміхнувся чоловік з книжкою.

– Так… А як ви здогадалися?

– Та дуже просто. Нормальна людина ніколи не назве автобус транспортним засобом.

– Тобто я ненормальна?!

Ця словесна перепалка могла тривати нескінченно, але ситуацію врятував водій.

Закривши капот, він швидко вскочив на водійське сидіння і повернув ключ у замку запалювання.

Раз, другий, третій…

Нарешті, мотор голосно затарахкотів, і більшість пасажирів зітхнули з полегшенням.

Водій витер руки, потім повернувся до пасажирів і радісно заявив:

– Вибачте за незручності. Поломку ліквідовано, можемо їхати далі.

– Не минуло й півроку! – пробурмотіла жінка (та сама, що сиділа у першому ряду).

Дівчина з фіолетовим волоссям дістала з сумки новенький смартфон, яким ще не встигла налюбуватися, а сивий чоловік продовжив далі читати книжку.

Знову стало тихо та спокійно.

Василь потягнувся, широко позіхнув, прикриваючи рота долонею, після чого заплющив очі.

Зазвичай він ніколи не спав у дорозі, але цього разу нічого не міг з собою вдіяти.

Повіки були такими важкими, наче до них підвісили пудові гирі, тому утримувати їх відкритими довго було дуже важко.

Хтось скаже, мовляв: “Вночі треба спати!”. Але цієї ночі Василю було не до сну…

Цю ніч Василь провів на ногах, хвилюючись за матір, яка несподівано потрапила до лікарні з інфарктом. Ще й телефоном йому сказали, що випадок складний, надії мало. Як тут заснеш?

От він і ходив усю ніч із кутка в куток, думаючи про те, чи встигне побачити матір живою чи не встигне…

Дівчина-адміністраторка натякнула, що шанси у його матері мізерні, і якщо він хоче встигнути з нею попрощатися, то потрібно поспішити.

Виїхав Василь першим же рейсом рано-вранці. Пощастило, що залишилося одне вільне місце. Інакше йому довелося б чекати іншого автобуса, який за розкладом лише через чотири години мав бути. А це дуже довго.

Коли Василь вже сидів у салоні, його очі почали злипатися і він майже відразу заснув.

Якби не ці невдоволені крики, мабуть, спав би й далі. Втім…

Василь поглянув на наручний годинник.

З урахуванням вимушеної зупинки на 40 хвилин їхати залишалося близько години – значить, у нього ще є час виспатися.

Однак, як тільки Василь зручніше влаштувався на сидінні, маршрутка зупинилася, і в салон зайшла бабуся з маленькою дівчинкою, яка, з усього видно, доводилася їй онучкою.

Простягнувши водієві гроші, вона стала озиратися довкола, сподіваючись знайти вільне місце.

Сивий чоловік продовжував захопливо читати свою книжку, навіть не піднявши очей (ну, або швидко їх опустивши).

Жінка на передньому сидінні всім своїм виглядом показувала, що місце вона не поступиться, бо у неї є “права”, і взагалі вона нікому нічого не повинна.

Дівчина з фіолетовим волоссям безцільно водила пальцем по екрану смартфона, а хлопець, що сидів перед нею, й зовсім повернув голову в бік вікна.

Мабуть, він хотів перерахувати всіх горобців на лінії електропередач.

Інші пасажири теж стали поспіхом вигадувати собі важливі заняття.

Василь зрозумів, що бабусі з онучкою ніхто з присутніх місце не уступить, тому вирішив уступити своє. Він встав, покликав пенсіонерку, допоміг їй сісти.

– Дякую тобі, синочку.

– Нема за що, – усміхнувся Василь, після чого пройшов трохи вперед, ухопився за поручень і далі їхав вже стоячи, ловлячи на собі насмішкуваті погляди пасажирів.

Нескладно було здогадатися, про що вони думають: “Мовляв, сидів би собі спокійно і доїхав би до міста з комфортом, а тепер стій ось, мучайся”.

Василь стояв.

І якщо хвилину тому він зовсім не проти був поспати, то тепер усіляко боровся зі сном.

“Не вистачало йому ще впасти в вузькому переході на радість пасажирам”.

Хоча, правду кажучи, боротися зі сном під заспокоююче тарахкотіння двигуна було дуже складно.

“Скоріше б доїхати до міста… – подумав Василь, згадавши про матір. – Жива вона ще? Побачу її?”.

– Водій, а не можна швидше? – вимогливо запитала жінка з першого ряду за деякий час. – Ви ж повинні якось компенсувати нам 40 хвилин простою! Мене люди на вокзалі чекають!

– Так, додайте трохи, – підтримала жінку дівчина з фіолетовим волоссям. – У мене сьогодні іспит. Не можна спізнюватися. Ось ніяк не можна.

Інші пасажири теж приєдналися до “колективного прохання”, і водій змушений був піти назустріч.

Він перемкнув передачу, подивився в дзеркало, після чого натиснув на педаль газу до підлоги, обганяючи трактор з причепом, який уже хвилин п’ятнадцять тягнувся як черепаха.

Та буквально за секунду Василь почув глухий звук, ніби об маршрутку щось вдарилося (або маршрутка вдарилася об щось), і ледве встояв на місці, коли водій різко загальмував і голосно виругався:

– Твою ж… Звідки ти взялася?!

– Ну що там ще трапилося? – обурилася жінка з переду. – Знову, чи що, зламалися?

– Не зламалися… Здається, збили когось… – зашепотілися між собою пасажири, вдивляючись у лобове скло.

Василю теж здалося, що під колеса маршрутки хтось потрапив, і він швидко рушив до водія.

– А ти куди це? – зло поглянув водій на Василя. – Сядь на місце.

– Моє місце зайнято, – незворушно відповів хлопець. – Відкрийте двері, будь ласка. Можливо, там комусь потрібна допомога.

– Та яка там допомога? Не жилець вона вже… – прорік водій, але двері відчинив.

Слідом за Василем на дорогу вийшли й інші пасажири, включаючи ту саму жінку спереду, сивого чоловіка з книжкою і дівчину з фіолетовим волоссям, які були ближчими до виходу, але при цьому так і не зрозуміли, що сталося.

Вийшов і лисий хлопець із зубочисткою в зубах, який сидів перед дівчиною.

Близько хвилини всі мовчки дивилися на собаку, що лежала на дорозі, і на Василя, який був поруч з нею.

– Жива? – запитав сивий чоловік з книжкою.

– Жива, – відповів Василь. – Але їй терміново потрібна допомога. Вибачте, серед вас немає нікого з ветеринарною освітою?

За тим, що всі мовчали, Василь зрозумів, що ветеринарів у маршрутці немає.

– Шкода…

Водій нервово курив осторонь, періодично кидаючи невдоволені погляди на тварину і на пом’ятий бампер. Вочевидь, переживав, що змушують його за свій рахунок ремонт оплачувати.

“Йому це нащо? Він же ні в чому не винен: собака сама під колеса кинулася”.

Василь хотів якось допомогти тварині, але поки не розумів як. Поки що лише намагався заспокоїти собаку. А налякана вона була дуже сильно.

– Я, звісно, все розумію, – голосно, щоб усі чули, сказала жінка з пом’ятим білетом у руці, – собаку збили і все таке… Жаль, звісно, тваринку, але ми ж не будемо тут стояти до самого вечора? Мене люди чекають!

– А мені на іспит терміново треба, – погодилася з жінкою дівчина з фіолетовим волоссям.

– Та й у мене справи в місті є, – задумливо сказав сиве волоссям чоловік.

– Тож це… – промимрив водій. – Собаку прибрати з дороги треба. Як я поїду, якщо вона майже під самими колесами лежить.

– Одяг бруднити?! – обурився лисий хлопець, який стояв біля “фіолетової”. — Ну вже ні! Це не до мене. У мене сьогодні взагалі зустріч призначена у кафе. З дівчиною! Я на сайті знайомств з нею півроку переписувався.

– Позбавте нас від подробиць, – фиркнула “фіолетова”.

Увесь цей час Василь гладив собаку по голові, намагаючись її заспокоїти, і слухав інших пасажирів.

Зрештою, він не витримав, піднявся, подивився всім цим людям у очі і сказав:

– Ви взагалі себе чуєте, люди? Про що ви зараз говорите? Собачці терміново потрібна допомога, а ви… ви збираєтеся залишити її тут одну?

– А чим її допоможеш? – знизав плечима водій. – Видно ж, що довго не протягне…

– От саме! Як ми цій собаці зможемо допомогти? – пішла в атаку жінка з білетом. – Стояти і дивитися, як вона лежить і вмирає? У мене що, інших справ більше нема?

– Навіщо стояти й дивитися?! – здивувався Василь. – До міста кілометрів десять залишилось.

– І? – запитала жінка.

– Та що тут незрозумілого? На нашій маршрутці довеземо собаку до ветеринарної клініки. А там їй обов’язково допоможуть.

– Ей, хлопче, ти б зменшив трохи обороти! – насупився водій. – Ти що, справді думаєш, що я погоджуся везти собаку в своїй маршрутці? По-перше, згідно з правилами пасажирських перевезень, я маю право пустити тварину в автобус, тільки якщо вона буде в спеціальному перенесенні. По-друге, ця собака мені весь салон забруднить.

– Ось-ось… А якщо вона прямо в дорозі, ну того… – сказала дівчина з фіолетовим волоссям. – Це ж буде запах на весь салон… Та вона й зараз, якщо чесно, пахне не дуже.

Василь ошелешено дивився на всіх цих людей і не вірив своїм вухам: “Господи, про що вони взагалі говорять?”.

– Отже, так! – скомандувала жінка з білетом. – Нічого нам тут більше стояти. Треба їхати. – А ви, водію, можете здати назад, щоб обійти цю собаку, і не треба буде її нікуди переносити. Кому треба, той і перенесе потім.

– Та-ота, поїхали вже, – підтримав жінку сивий чоловік з книжкою.

Висловили своє схвалення і дівчина з фіолетовим волоссям, і лисий хлопець, а також інші пасажири, які теж вийшли з маршрутки подивитися, що сталося, і чому така довга зупинка.

Водій докурив третю сигарету, викинув недопалок на дорогу, і забрався на водійське сидіння.

Пасажири теж стали по черзі заходити в салон. Один лише Василь залишився поруч із собакою.

У нього була не менш поважна причина швидше приїхати до міста, однак залишити нещасну тварину він не міг. Не по-людські так вчиняти…

До того ж, собаку ще можна врятувати. Дістатися б тільки до ветеринарної клініки…

– Хлопче, ти довго ще там стояти будеш? – крикнув водій. – Їхати треба! У мене графік.

– Та, йди вже в салон! – лютилася жінка на передньому сидінні. – Через тебе ще на 40 хвилин запізнимося! А це вже перебір! Мене люди чекають, ти розумієш?

– Ні! Я нікуди не поїду! – твердо сказав Василь, потім підійшов до собаки, взяв її обережно на руки і поніс до узбіччя.

– Ну як знаєш… – відповів водій, після чого зачинив двері, завів двигун і…

… маршрутка, набираючи швидкість, поїхала в бік міста, залишаючи за собою неприємний запах.

Навіть коли маршрутка зникла за поворотом, Василю ще довго здавалося, ніби він чув обурені голоси жінки з переднього сидіння, сивого чоловіка з книжкою та тієї дівчини з фіолетовим волоссям…

“Невже їм зовсім не шкода собаку? Невже може бути щось важливіше за порятунок життя?”.

А собака весь цей час дивилася на людину і, незважаючи на отримані травми, наче посміхалася йому.

Мабуть, раділа, що є ще небайдужі люди.

– Ти це, тримайся тільки, добре? – сказав Василь, дістаючи телефон із кишені. – Я обов’язково щось придумаю.

Спочатку він хотів викликати таксі, але жоден із диспетчерів, яким він додзвонився, не погодився надіслати машину, дізнавшись, кого й у якому стані треба везти.

Доїхати на попутці теж не вдалося, бо ніхто не хотів брати велику собаку в салон.

Василь відчайдушно поглянув у очі тварині і взяв собаку на руки.

– Якщо ніхто не хоче тебе везти у місто, значить, підемо пішки. Ти тільки тримайся…

І Василь пішов. Із собакою на руках. До міста, до якого було близько десяти кілометрів.

На машині або маршрутці цю відстань можна подолати за лічені хвилини, а от пішки йому довелося йти кілька годин… Але жодного разу Василь не зупинився. Лише про одне молився: щоб устигнути. Щоб не дарма це все було.

Він міцно притискав собаку до себе, чітко відчував, як б’ється її серце і…

… усміхався:

“Значить, час ще є. Значить, ще не все втрачено і собаку можна буде врятувати”.

А на в’їзді у місто Василь побачив ту саму маршрутку, на якій їхав.

Він бачив, як миготіла аварійка, як водій знову копався під капотом, як пасажири стояли поруч із невдоволеними обличчями і щось кричали, активно жестикулюючи.

А потім вони побачили Василя із собакою на руках… Незважаючи на гул машин, на якусь мить стало тихо.

Вони всі мовчали…

Мовчали і дивилися. Хтось із здивуванням, хтось із жахом у очах, у когось стали навертатися сльози.

Але ніхто з них не видав жодного звуку. А Василь ішов уперед, не звертаючи на них жодної уваги.

Ці люди його зовсім не цікавили.

Усе, що його зараз хвилювало — це встигне він дістатися з собакою до ветеринарної клініки і встигне…

…побачити свою маму.

Чи знаєте ви, що таке остання надія? Багато з вас, напевно, знають.

Вона подібна до ледве помітного променя світла в кінці тунелю, який допомагає рухатися вперед навіть тоді, коли здається, що виходу немає.

Василь поняття не мав, чи встигне він врятувати собаку, побачити свою матір, але він вірив…

Вірив, що все буде добре.

Тільки та сама остання надія надавала йому сил і рухала вперед. Цілих дві години…

І він встиг, уявляєте?

Правда, не без допомоги інших, таких же небайдужих, як і він сам, людей.

Коли Василь був уже в місті і з останніх сил ішов по тротуару, несучи собаку на тремтячих руках, поруч із ним зупинився дорогий автомобіль. Дуже дорогий.

Власник цього автомобіля швидко вискочив із машини, відчинив задні двері і, нічого не запитуючи, допоміг Василю покласти собаку на заднє сидіння. Біле, дороге сидіння…

А потім так само допоміг йому витягти собаку біля найкращої ветеринарної клініки у місті. І разом із Василем він чекав кілька годин, поки лікарі боролися за життя собаки. Просто стояв і чекав. Незважаючи на важливі зустрічі.

– Знаєте, вперше таке бачу… – задумливо сказав лікар-ветеринар, коли вийшов з операційної. – З такими травмами, як у вашої собаки, шанси на порятунок дуже малі. Та їх практично немає. Але собака вижила. Вижила, уявляєте?

Василь усміхнувся, потім заплакав. А разом із ним заплакав і власник дорогого авто.

– Ти молодець, хлопче. Молодець, що не здався. Завжди треба боротися до кінця, – сказав водій і обережно поплескав Василя по плечу. – Удачі тобі та твоїй собаці.

Собаку залишили в клініці для цілодобового нагляду, а Василь поїхав, нарешті, до матері.

– Ви син, як я розумію? – втомлено запитав лікар-кардіохірург. – Якщо не помиляюся, повинні були ще вранці приїхати.

– Так, син. Так, повинен був вранці приїхати, але довелося трохи затриматися…

– У вас все гаразд, молодий чоловіче? – запитав лікар, не зводячи очей з темних бордових плям на светрі Василя.

– Так, все гаразд… Скажіть краще, як там мама? Чи… Чи я запізнився?

– Знаєте, вперше таке бачу. У вашої мами справді був дуже складний випадок. Шанси мізерні. Але вона виборолася. Три рази її повертали до життя, але в цілому можна сказати, що операція пройшла успішно. Зараз вона ще в реанімації, але за кілька днів переведемо у палату, і ви зможете її провідати.

А через деякий час Василь гуляв у міському парку разом із своєю мамою та своєю улюбленою собакою Жужею.

Мама ходила з палицею, собака накульгувала — але головне, що всі живі!

Василь звільнився з роботи, забрав свої речі з орендованої квартири, де жив останні п’ять років, і повернувся назад до міста, аби бути поруч із тими, кого любить і ким дорожить…

А те, що сталося…

Ця історія стала для Василя доказом того, що життя сповнене несподіванок, і кожна, навіть найбезвихідніша ситуація, може змінитися на краще в будь-який момент. Головне – вірити і ніколи не здаватися.