Гучні крики в мікроавтобусі розбудили його.

Владислав прокинувся від гучних голосів, що лунали в салоні мікроавтобуса. Піднявши голову, він визирнув у вікно, намагаючись зрозуміти причину зупинки, потім поглянув на невдоволені обличчя пасажирів і почав прислухатися до їхніх розмов.

– Шановний водію! – обурювалася жінка, що сиділа в першому ряді. – Скільки ще можна стояти?!

– Та чого ви кричите, жінко? – обурився літній чоловік із сивим волоссям, що сидів позаду і читав книгу. – Він все одно вас не чує.

– Не ваша справа!

– А навіть якщо і почує, чому ви вирішили, що має з вами розмовляти? Він зайнятий зараз… А ви його своїми дурними питаннями відволікаєте.

– Взагалі-то, шановний, у мене є права! – різко відповіла жінка.

– Сподіваюся, не водійські? – посміхнувся лисий хлопець з сусіднього ряду.

– А ви, молодий чоловіче, не втручайтеся у чужу розмову! – гримнула жінка, потім повернулася назад та сердито подивилася на сивочолого.

– І ви, чоловіче, у мене рот не закривайте! Жінці своїй будете вказувати!

– Я і не думав нічого такого. Просто запитав, чому ви кричите і відволікаєте водія.

Але жінка вже не слухала нікого, окрім себе. Їй було дуже важливо донести до сивочолого свою думку, певно, дуже важливу…

– Я, шановний, купила квиток, у якому вказано не тільки час відправлення, але й час прибуття на автостанцію.

– Так у всіх тут такі квитки. Знайшли, чим здивувати.

– Мене люди на вокзалі зустрічати будуть, розумієте?

– Почекати можуть…

– Дивись, який розумний! Почекати… Не повинні вони чекати. І я чекати не повинна. Замість того, щоб їхати, ми вже сорок хвилин стоїмо на одному місці, а водій… – з презирством поглянула вона у лобове скло, – під капотом заховався й мовчить!

– Він не заховався й мовчить, а намагається усунути поломку, – заперечив чоловік. – І чим швидше він усе полагодить, тим швидше рушимо далі. У мене, між іншим, теж справи в місті.

– А нічого, що мікроавтобус має регулярно проходити техогляд?! – втрутилася у розмову дівчина із фіолетовим волоссям. – Не краще було б скасувати рейс, якщо транспортний засіб у несправному стані?

– Ти на юридичному, чи що, навчаєшся, дівчино? – усміхнувся чоловік із книгою.

– Так… А як ви здогадалися?

– Дуже просто. Нормальна людина ніколи не назве автобус транспортним засобом.

– Тобто, я ненормальна?!

Ця словесна перепалка могла б тривати нескінченно, але ситуацію врятував водій. Закривши капот, він швидко сів за кермо та повернув ключ у замку запалення. Один, два, три рази… Нарешті двигун голосно загуркотів, і більшість пасажирів полегшено зітхнула.

Водій витер руки, потім обернувся до пасажирів і радісно повідомив:

– Вибачте за незручності. Поломку усунуто, ми можемо їхати далі.

– Менше півроку не пройшло! – буркнула жінка, що сиділа в першому ряді.

Дівчина з фіолетовим волоссям витягла із сумки новий смартфон, яким ще не встигла натішитися, а сивочолий чоловік продовжив читати свою книгу. Знову стало тихо й спокійно.

Владислав потягнувся, широко позіхнув, прикривши рота долонею, і закрив очі. Зазвичай він ніколи не спав у дорозі, але цього разу нічого не міг із собою вдіяти.

Веки були такими важкими, наче до них причепили гирі, тому важко було тримати їх відкритими протягом довгого часу. Хтось скаже, мовляв: «Вночі треба спати!». Але цієї ночі Владиславу було не до сну…

Цю ніч він провів на ногах, переживаючи за матір, яка несподівано потрапила до лікарні з інфарктом. Ще й телефоном сказали, що випадок складний, надії мало. Як тут заснеш?

Отож, і ходив увесь вечір він туди-сюди, думаючи, чи встигне побачити матір живою чи ні…

Адміністраторка натякнула, що шанси у його матері мізерні, і якщо він хоче встигнути попрощатися з нею, то потрібно поспішати.

Виїхав Владислав першою ж ранковою маршруткою. Щастя, що знайшлося одне вільне місце. В іншому випадку довелося б ще чекати на наступний автобус, що відправлявся через чотири години. А це дуже довго.

Щойно Владислав сів у салоні, його очі почали злипатися, і він майже відразу заснув.

І якби не ці незадоволені крики, можливо, спав би і далі. Та все-таки…

Владислав поглянув на ручний годинник. З урахуванням вимушеної зупинки на 40 хвилин, залишалося близько години їзди – отже, у нього ще є час виспатися.

Проте, щойно Владислав зручно влаштувався на сидінні, мікроавтобус зупинився, і в салон увійшла бабуся з маленькою дівчинкою, ймовірно, її онукою.

Простягнувши водію гроші, вона почала озиратися навколо, сподіваючись знайти вільне місце.

Сивочолий чоловік продовжував читаючи свою книгу, навіть не піднявши очі (або швидко опустивши їх).

Жінка на передньому сидінні всім своїм виглядом показувала, що місце вона не поступиться, бо у неї є «права», і взагалі вона нікому нічого не винна.

Дівчина з фіолетовим волоссям безцільно водила пальцем по екрану смартфона, а хлопець, що сидів перед нею, повернув голову до вікна.

Інші пасажири теж поспіхом вигадували собі важливі заняття.

Владислав зрозумів, що ніхто з присутніх не поступиться бабусі з онукою, тому вирішив звільнити своє місце. Він підвівся, покликав пенсіонерку і допоміг їй сісти.

– Дякую тобі, сину.

– Нема за що, – посміхнувся Владислав, після чого пройшов трохи вперед, ухопився за поручень і далі їхав стоячи, ловлячи на собі насмішливі погляди пасажирів.

Нескладно було здогадатися, про що вони думають: «Мовляв, сидів би собі спокійно і доїхав би до міста з комфортом, а тепер стій ось, мучся».

Владислав стояв. І якщо хвилину тому він зовсім не против був поспати, то тепер всіляко боровся зі сном.

«Ще тільки цього бракувало – впасти в вузькому проході на радість пасажирам».

Хоча, правду кажучи, боротися зі сном під заколисуючий гуркіт двигуна було дуже складно.

«Швидше б дістатися до міста… – подумав Владислав, згадавши про матір. – Жива ще вона? Побачу її?».

Водій, вимушений на поступки колективної вимоги, перемкнув передачу, подивився в дзеркало, після чого втиснув педаль газу в підлогу, обганяючи трактор з причепом, який уже хвилин п’ятнадцять плететься, наче черепаха. Лише через секунду Владислав почув глухий звук, ніби щось ударилося об мікроавтобус (або мікроавтобус ударився об щось), і ледве втримався на місці, коли водій різко загальмував і голосно вилаявся:

– Твою ж… Звідки ти взялася?!

– Ну що там ще трапилося? – обурилася жінка спереду. – Знову, що, зламалися?

– Не зламалися… Здається, когось збили… – зашепотілися між собою пасажири, вдивляючись в лобове скло.

Владиславу теж здалося, що під колеса мікроавтобуса хтось потрапив, і він поспішно подався до водія.

– А ти куди це? – злобно подивився водій на Владислава. – Сядь на місце.

– Моє місце зайняте, – незворушно відповів хлопець. – Відчиніть двері, будь ласка. Можливо, там комусь потрібна допомога.

– Та яка там допомога? Уже не жилець вона… – проворчав водій, але двері відчинив.

Услід за Владиславом на дорогу вийшли інші пасажири, включаючи саму жінку спереду, сивочолого чоловіка з книгою та дівчину з фіолетовим волоссям, які знаходились найближче до виходу, проте так і не зрозуміли, що сталося.

Вийшов і лисий хлопець із зубочисткою в зубах, що сидів перед дівчиною.

Близько хвилини всі мовчки дивилися на собаку, що лежала на дорозі, і на Владислава, який перебував поруч із нею.

– Жива? – спитав сивочолий чоловік з книгою.

– Жива, – відповів Владислав. – Але їй терміново потрібна допомога. Вибачте, серед вас немає нікого з ветеринарною освітою?

За тим, що всі мовчали, Владислав зрозумів, що ветеринарів у мікроавтобусі немає.

– Шкода…

Водій нервово курив осторонь, періодично кидаючи невдоволені погляди на тварину та на пом’ятий бампер. Вочевидь, переживав, що змушений буде за свій рахунок ремонт оплачувати.

«А воно йому треба? Він же ні в чому не винен: собака сама під колеса кинулася».

Владислав хотів якось допомогти тварині, але поки не розумів як. Тим часом лише намагався заспокоїти собаку. А налякана вона була дуже сильно.

– Я, звісно, все розумію, – голосно, щоб усі чули, сказала жінка з пом’ятим квитком у руці, – собаку збили і все таке… Шкода, звичайно, тваринку, але ми ж не будемо тут стояти до самого вечора? Мене люди чекають!

– А мені на іспит терміново потрібно, – погодилася з жінкою дівчина з фіолетовим волоссям.

– Та й у мене справи в місті, – задумливо сказав сивочолий чоловік.

– Та це… – промямлив водій. – Собаку з дороги прибрати треба. Як я поїду, якщо вона біля самих коліс лежить.

– Одяг бруднити?! – обурився лисий хлопець, який стояв поряд із «фіолетовою». – Ну вже ні! Це не до мене. У мене сьогодні, взагалі-то, зустріч у кіно. З дівчиною! Я на сайті знайомств з нею півроку переписувався.

– Позбавте нас від подробиць, – фыркнула “фіолетова”.

Увесь цей час Владислав пестив собаку по голові, намагаючись її заспокоїти, й слухав інших пасажирів. Урешті-решт, він не витримав, піднявся, подивився всім цим людям у вічі й сказав:

– Ви взагалі себе чуєте, люди? Про що ви зараз говорите? Собаку терміново треба рятувати, а ви… хочете залишити її тут одну?

– А чим їй допоможеш? – повів плечима водій. – Видно ж, що довго не протримається…

– Саме так! Як ми цій собаці зможемо допомогти? – пішла в атаку жінка з квитком. – Стояти й дивитися, як вона лежить і помирає? У мене що, інших справ немає?

– Чому ж стояти й дивитися?! – здивувався Владислав. – До міста лишилося кілометрів десять.

– І що? – спитала жінка.

– Що ж тут не зрозумілого? На нашому автобусі довеземо собаку до ветклініки. А там їй обов’язково допоможуть.

– Ей, хлопче, ти б зменшив трохи оберти! – насупився водій. – Ти що, справді думаєш, що я погоджуся везти собаку у своєму автобусі? По-перше, згідно з правилами пасажирських перевезень, я маю право пустити тварину в автобус, тільки якщо вона буде в спеціальному контейнері. По-друге, ця собака мені весь салон забруднить.

– Отож бо… А якщо вона прямо в дорозі, ну того… – сказала дівчина з фіолетовим волоссям. – Це ж запах буде на весь салон… Та і зараз, чесно кажучи, пахне не дуже.

Владислав приголомшено дивився на цих людей і не вірив своїм вухам: «Господи, про що вони взагалі говорять?».

– Тоді так! – розпорядилась жінка з квитком. – Нічого нам тут більше стояти. Їхати треба. – А ви, водію, можете натиснути на гальмо, щоб об’їхати цю собаку, і не потрібно буде її нікуди переносити. Хто треба, той і перенесе потім.

– Так-так, поїхали вже, – підтримав жінку сивочолий чоловік, заглиблений у свою книгу.

Підтримали її і дівчина з фіолетовим волоссям, і лисий хлопець, а також інші пасажири, які теж вийшли з мікроавтобуса подивитися, що сталося, і чому така довга зупинка.

Водій докурив третю сигарету, викинув бичок на дорогу, і забрався на водійське сидіння. Пассажири теж почали по черзі заходити в салон. Один лише Владислав залишився поруч із собакою.

У нього була не менш поважна причина швидше приїхати в місто, але залишити нещасну тварину він не міг. Неможливо так по-людськи вчинити…

До того ж, ще можна врятувати собаку. Добратися хоча б до ветеринарної клініки…

– Хлопче, ти довго ще там стояти будеш? – закричав водій. – Їхати треба! У меня графік.

– Так, іди вже в салон! – лютилася жінка на передньому сидінні. – Через тебе ще на 40 хвилин затримаємося! А це вже перебір! Мене люди чекають, ти розумієш?

– Ні! Я нікуди не поїду! – твердо сказав Владислав, потім підійшов до собаки, обережно підняв її на руки й поніс до узбіччя.

– Ну як знаєш… – відповів водій, після чого закрив двері, завів двигун і…

…мікроавтобус, набираючи швидкість, поїхав у бік міста, залишаючи за собою неприємний запах.

Навіть коли Mercedes Sprinter зник за поворотом, Владиславу ще довго здавалося, що чує обурені голоси жінки з переднього сидіння, сивочолого чоловіка з книгою та тієї дівчини з фіолетовим волоссям…

«Невже їм зовсім не шкода собаку? Невже може бути щось важливіше, ніж порятунок життя?».

А собака весь цей час дивилася на людину і, незважаючи на отримані травми, ніби усміхалася йому.

Ймовірно, раділа, що є ще небайдужі люди.

– Ти це, тримайся лише, добре? – сказав Владислав, дістаючи телефон із кишені. – Я обов’язково щось придумаю.

Спочатку він хотів викликати таксі, але жоден з диспетчерів, до яких він додзвонився, не погодився прислати авто, коли дізнався, кого і в якому стані потрібно везти.

Досягти успіху на попутці також не вдалося, адже ніхто не хотів взяти велику собаку в салон.

Владислав відчайдушно боровся з собою, але потім поглянув тварині в очі та взяв собаку на руки.

– Якщо нікого не хочуть тебе везти в місто, значить, підемо пішки. Ти тільки тримайся…

І Владислав пішов. Із собакою на руках. У місто, до якого було близько десяти кілометрів.

На машині або мікроавтобусі цю відстань можна подолати за лічені хвилини, а от пішки йому довелося йти кілька годин… Але жодного разу він не зупинився. Лише про одне молився: щоб встигнути. Щоб не дарма це все було.

Він міцно притискав собаку до себе, чітко відчував, як б’ється її серце і…

…усміхався:

«Значить, є ще час. Значить, ще не все втрачено, і собаку можна буде врятувати».

А на в’їзді в місто Владислав побачив той самий мікроавтобус, на якому він їхав.

Він бачив, як мигала аварійка, як водій знову вовтузився під капотом, як пасажири стояли поруч із невдоволеними обличчями й щось кричали, активно жестикулюючи.

А потім вони побачили Владислава з собакою на руках… Незважаючи на гул машин, на якийсь момент стало тихо.

Вони всі мовчали…

Мовчали й дивилися. Хтось із подивом, хтось із жахом у очах, у когось наверталися сльози.

Але жоден із них не видав ні єдиного звуку. А Владислав ішов вперед, не звертаючи на них ніякої уваги.

Ці люди його зовсім не цікавили.

Все, що його турбувало зараз — це чи встигне він дійти з собакою до ветеринарної клініки і чи встигне…

…побачити свою маму?

Чи знаєте ви, що таке остання надія? Багато хто з вас, напевно, знає.

Вона подібна до ледь помітного промінчика світла в кінці тунеля, який допомагає рухатися вперед навіть тоді, коли здається, що виходу немає.

Владислав не мав уявлення, чи встигне він врятувати собаку, побачити свою матір, але він вірив…

Вірив, що все буде добре.

Ота остання надія додавала йому сили і вела вперед. Цілих два години…

І він встиг, уявляєте?

Правда, не без допомоги інших, таких же небайдужих, як сам Владислав.

Коли він вже був у місті й на останніх силах йшов по тротуару, несучи собаку на тремтячих руках, поруч із ним зупинився дорогий автомобіль. Дуже дорогий.

Власник цього автомобіля швидко вибіг із машини, відкрив задні двері й, нічого не питаючи, допоміг Владиславу покласти собаку на заднє сидіння. Біле, дороге сидіння…

А потім так само допоміг йому витягнути собаку біля самої кращої ветклініки в місті. І разом із Владиславом він чекав кілька годин, поки лікарі боролися за життя собаки. Просто стояв і чекав. Незважаючи на важливі зустрічі.

– Знаєте, вперше таке бачу… – озадачено сказав лікар-ветеринар, виходячи з операційної. – З такими травмами, як у вашої собаки, шанси на порятунок дуже малі. Та їх практично немає. Але собака вижила. Вижила, уявляєте?

Владислав посміхнувся, потім заплакав. А разом із ним заплакав і власник дорогого авто.

– Ти молодець, хлопче. Молодець, що не здався. Завжди треба боротися до кінця, – сказав водій і обережно поплескав Владислава по плечу. – Удачі тобі і твоїй собаці.

Собаку залишили в клініці для цілодобового нагляду, а Владислав поїхав, нарешті, до матері.

– Ви син, як я розумію? – втомлено запитав лікар-кардіохірург. – Якщо не помиляюсь, мали ще вранці приїхати.

– Так, син. Так, зранку мав приїхати, але довелося трохи затриматися…

– У вас усе гаразд, молодий чоловіче? – спитав лікар, не зводячи очей з темно-червоних плям на светрі Владислава.

– Так, усе гаразд… Скажіть краще, як там мама? Чи… Чи я запізнився?

– Знаєте, вперше таке бачу. У вашої мами справді був дуже складний випадок. Шанси мізерні. Але вона видужала. Тричі її повертали до життя, але в цілому можна сказати, що операція пройшла успішно. Зараз вона ще в реанімації, але за кілька днів переведемо в палату, і ви зможете її відвідати.

А через деякий час Владислав гуляв в міському парку разом зі своєю мамою та улюбленою собакою Джессі.

Мама ходила з тростиною, собака прикуцо — але головне, що всі живі!

Владислав звільнився з роботи, забрав свої речі з орендованої квартири, де жив останні п’ять років, і повернувся назад у місто, щоб бути поруч із тими, кого любить і ким дорожить…

А те, що відбулося… Ця історія стала для Владислава доказом того, що життя сповнене несподіванок, і кожна, навіть сама безнадійна ситуація, може змінитися на краще в будь-який момент. Головне – вірити і ніколи не здаватися.