І ДОСІ НЕ ОДРУЖЕНА

Соломія вже наближалася до кафе, коли почула знайомі голоси:

— Та ну його, цей ювілей, — тихо й задумливо говорив Іван біля вуха найкращої подруги Соломії, — ходімо до тебе або до мене. Соломія ж не повернеться, — він задоволено хмикнув.

— Звісно, — відповіла Орися з сумнівом у голосі, — зараз до тебе, а коли вона повернеться, куди? У вікно стрибати.

— А навіщо ж у вікно, — він упевнено обійняв Орисю за талію, — якщо ти погодишся, я Соломії двері покажу.

Соломія не стала чекати, що буде далі. Вона добре знала Орисю з її вільними звичками. Але ось Іван… Вони разом вже три роки. Весь цей час вона чекала офіційної пропозиції. Рік із них вони живуть у новій квартирі Івана, яку він купив у кредит і зараз робить ремонт, витрати великі. Тож усі побутові дрібниці на Соломії. Вона вважала, що РАЦС – це лише формальність.

Наче пелена з очей спала. Все обман, все неправда. Вони ніколи не будуть сім’єю. Для цієї ролі він когось іншого вибере. А вона просто зручна компанія на час фінансових труднощів.

Пів року тому у Соломії померла мама. Ще тоді вона здивувалася байдужості Івана. Він не поїхав з нею на похорон, не допоміг з організацією. Байдуже сказав:

— Продай там щось. Знаєш же, у мене кредит, ремонт. Може рідня в борг дасть. А коли будинок продамо, повернеш. — Він так і сказав: повернеш, ніби це її не стосується.

Її тоді сильно поранило це висловлювання. Але потім Соломія виправдала його. Помилився. Не підібрав слів. Іван загалом не був балакучим співрозмовником. Ця його стриманість та мовчазність подобалися Соломії. «Все в собі тримає, — хвалилася вона подругам, — цей не зрадить і не образить. Для зради потрібні здібності, дівчину треба умовити», — подруги сміялися. Разом з усіма сміялась і Орися. Не знаючи, що робити далі, Соломія почала енергійно махати проїжджаючому повз таксі. Машина зупинилася, вона сіла, намагаючись залишитися непоміченою, ніби за нею стежать. Хлопнула по плечу водія:

— Швидше, швидше.

Соломія ще не встигла від’їхати, коли телефон зажадав відповіді, світячи яскравим світлом. Дзвонив Іван:

— Де ти? Я тут один як дурень, усі про тебе питають. Ти мала вже приїхати, щось сталося? – Соломія вимкнула телефон і викинула його у вікно. Потім вона заплакала, як маленька дитина, у котрої відібрали улюблену іграшку. Плакала довго, гірко і з причитаннями.

Весь цей час машина їхала. Соломія стала приходити до тями й раптом згадала, що адреси вона водію не сказала.

— Куди їдемо? – обережно запитала вона.

— Додому, — відповів водій. Соломія бачила, що машина мчить сільською дорогою.

— Куди додому?

— Тобі адресу сказати? – Водій відповів грубо та нахабно, як їй здалося.

— Зупиніть негайно, зупиніть, – закричала Соломія.

— Серед поля? – засміявся водій, — що ти тут робитимеш?

— Я зараз в поліцію зателефоную, — Соломія сказала перше, що спало на думку. Вона усвідомила, що телефон викинула і подзвонити не зможе. Що все розповіла цій чужій людині й тепер він знає, що у неї нікого немає. Зараз викине десь у лісі, ніхто й не помітить.

Соломія хотіла вистрибнути на ходу й навіть двері спробувала відчинити, але в темряві й тремтячими руками не змогла знайти ручку. Вона опустила руки й знову заплакала, тепер вже тихо й приречено. Нехай буде, як є. Зараз її вб’є маніяк, більше не буде страждань і зрад. Видно, так і судилося.

Машина різко загальмувала. Водій мовчки підійшов до дверей.

— Виходь.

— Не піду, — раптом сильно захотіла жити Соломія, і вирішила, що просто так не здасться, буде боротися.

— Не дурій, Соломіє, — спокійно сказав водій, приїхали. Соломія підняла голову і вперше глянула на водія.

— Сергій? – тихо запитала вона.

— А ти думала хто? – на Соломію дивився її однокласник, ніби вперше його бачить. У голові проносилися уривчасті спогади, що після школи він кудись поїхав, ніби зробив кар’єру.

— Ти таксист? – недовірливо запитала вона.

Сергій засміявся знайомим і рідним сміхом:

— Який таксист?

— А чому ти мене підвіз?

— Ти так махала, я думав, що кинешся під колеса.

— А я… — Соломія хотіла виправдатися.

— Я все знаю, — Сергій обняв її за плечі, — дуже корисна поїздка. Ти ніколи не була такою відвертою. – Соломія засміялася, на душі стало легко і спокійно. Вона стояла на порозі свого дому.

— А я через тебе приїхав, — він перебрав її маленькі пальчики своєю великою рукою, — як добре, що ти не вийшла заміж.