І знову шанс на щастя

Ще один шанс на щастя

Оксана прокинулася у незвичайному настрої. Сьогодні їй виповнювалося вісімнадцять. Вона відчувала, що цей день буде особливим. У душі вже співало, передчуючи подарунки, а найбільше мріяла про перстень — тоненький, з крихітним діамантом.

— Дочко, з днем народження! — у кімнату увійшли батьки. Мама тримала на долоні маленьку коробочку, а тато сяяв від щастя.

Оксана схопилася, розкрила коробочку й, затамувавши подих, наділа перстень на пальчик.

— Він неймовірний… Дякую вам! Але ж він, мабуть, дуже дорогий…

— Ти у нас одна, Оксанко. На такий день нічого не шкода, — усміхнувся батько.

— І це ще не все, — підморгнула мама. — Ми з татом вирішили: раз у нас відпустка, а у тебе канікули, їдемо до моря. Вже все зібрано, валізи в авто!

Оксана не вірила своєму щастю. Море! Сонце! Купальники! Подруги тільки заздритимуть — особливо Марічка, яка завжди хизувалася своїми подорожами.

Дощ за вікном уже стих, коли родина виїхала за місто. На трасі було багато машин. Оксана дивилася у вікно, мріючи про те, як повернеться засмаглою та щасливою…

А потім — темрява.

Вона отямилася у білій палаті. Усе тіло боліло, кожен рух відгукувався нестерпним больом. Коло неї схилилася жінка у халаті, поправляла подушку.

— Тихо, серденько… Не вставай. Зараз покличу лікаря.

Оксана ледве рушилася. І тут же — страшний жах.

— Де мама? Тато?! Я хочу їх бачити!

Лікар похилого віку в окулярах сів поряд. Він був спокійним і суворим.

— Оксано… Стався жахливий випадок. Ваша машина зіткнулася з вантажівцем. Батьки… не вижили. Ти залишилася одна.

Світ розвалився. Тіло пронизала не біль — пустота. Оксана не вірила. Ні, її тато не міг… Він завжди їздив обережно…

Але слова лікаря виявилися правдою.

Минали дні. Оксана лежала під краплями, і кожен раз, засинаючи, кликала батьків. Одного разу лікар сів біля її ліжка і тихо промовив:

— Оксано… ти перенесла дві дуже складні операції. Ми тебе врятували. Але ти… більше не зможеш мати дітей. Пробач…

Це був другий удар. Глибокий, як ніж у серце.

Після виписки виявилося: з родичів — лише бабуся по батькові, і та живе у глухому селі на Поліссі, хвора та самотня. З близьких — лише подруга Марічка, а й та, здавається, приходила більше через почуття обов’язку. Кілька разів із нею приходив хлопець на ім’я Тарас, з яким Оксана гуляла у парку. Але незабаром він зник.

А одного разу Марічка прийшла не сама — з Дмитром. Він одразу звернув увагу на Оксану. Її задумливість, серйозний погляд. І коли почув про трагедію, захотів стати для неї опорою.

Він почав з’являтися все частіше. Іноді без Марічки. Гуляли удвох. Оксана оживала. Вперше за довгий час сміялася. І боялася: як би не образити подругу. Вирішила поговорити.

— Марічко… Пробач, якщо ти ображаєшся через Дмитра…

— А ти, якщо я ображусь, покинеш його? — холодно посміхнулася подруга.

Оксана збентежилася:

— Ну що ти, я… просто не хочу втратити тебе.

Марічка кивнула, але в очах у неї затаїлося зло.

— Ця каліка… А Дмитро ще й віриться. Я б їх ніколи не познайомила, знай я, чим усе обернеться…

Дмитро ж ніби не помічав шрамів Оксани. Він бачив лише її очі. Приносив квіти. Говорив, як сильно її кохає.

І ОксанаІ ось одного дня, коли вона вже зневірилася, на порозі знову з’явився Дмитро, тримаючи в руках квитки до Карпат — туди, де колись вони були щасливі.