Я дозволила колишньому пожити разом, а він без дозволу привів нову дівчину

Мене звати Соломія Коваленко, і я завжди вважала, що допомагати ближнім – це правильно, особливо якщо вони тобі колись були дорогі. Тому коли мій колишній хлопець, Дмитро, звернувся по допомогу у скрутну хвилину, я не вагалася. Дозволила йому пожити в мене, сподіваючись, що це тимчасово. Та його вчинок змусив мене почуватися зрадженою у власному домі.

Ми з Дмитром розійшлися років два тому, але залишилися друзями. Іншого разу зустрічалися на каві, ділилися новинами. Він не був поганою людиною, просто наші шляхи розійшлися. Коли він залишився без роботи та житла, я вирішила підтримати. «Це ненадовго, Соломіє, – обіцяв він. – Лише доки не знайду нову роботу». Я погодилася, вірячи, що допомагаю другу. Так він оселився в моїй квартирі у невеликому містечку на заході України.

Спочатку все було добре. Дмитро дотримувався правил, шукав роботу, а ввечері ми обмінювалися новинами. Було дивно бачити його в моєму житті знову, але я звикла. Він не вимагав багато – лише дах над головою та трохи часу, щоб виправити становище. Я бачила в ньому людину, з якою колись ділила мрії, і хотіла йому допомогти. Але з часом почала помічати дивні зміни в його поведінці.

Одного разу я повернулася додому раніше. Очікувала побачити тишу, але почула голоси з вітальні. Подумала, що Дмитро запросив друга, але, увійшовши, застигла. На моєму дивані сиділа незнайома дівчина, а Дмитро сміявся поруч. Вони виглядали так, наче знали одне одного віками. Я стояла на порозі, не рухаючись, поки він мене не помітив. Його обличчя зблідло. «Соломіє, – вимовив він, підводячись. – Я не думав, що ти так рано повернешся».

Я глибоко вдихнула, намагаючись стримати емоції. «Бачу, у тебе гості, – промовила я, прикушуючи тремтіння в голосі. – Хто це?» Дмитро завагався, переводячи погляд з неї на мене. «Це Мар’яна, – нарешті відповів він. – Ми… зустрічаємося вже деякий час». Мій розум закрутився. Він живе в моєму домі, їсть мою їжу – і навіть не обмовився, що у нього є хтось? «Ти нічого не казав про це», – прошепотіла я, відчуваючи, як у грудях стискається.

Дмитро виглядав провинуватим. «Я не думав, що це важливо, – пробубнів він. – Ми недавно почали серйозно зустрічатися. Не хотів тебе турбувати». Турбувати? Справа була не в турботі, а в повазі. Це мій дім, який я відкрила для нього у скрутну хвилину, а тепер він привів сюди іншу – навіть не запитавши. «Нам треба поговорити, – сказала я, намагаючись не підвищувати голосу. – Ти не спитав дозволу. Це нечесно».

Дмитро здивувався. «Соломіє, та ну, – почав він. – Я не думав, що це проблема. Вона просто зайшла. Вона ж не живе тут». Але, дивлячись на Мар’яну, я відчувала не просто роздратування – зраду. Межі, які я вважала очевидними, були перейдені. «Це не просто візит, – заперечила я. – Ти привів її в мій дім без мого дозволу. Так не можна».

Дмитро наблизився. «Я не хотів тебе засмучувати, Соломіє. Мар’яна просто підтримувала мене, поки я шукав роботу». Його слова лише розпалили мене ще більше. «А про мене ти подумав? – спалахнула я. – Я дала тобі дах, коли тобі було нікуди йти, а ти навіть не поцікавився, чи можна!» Мар’яна підвелася, сконфужено пробурмотівши: «Я не хотіла проблем. Просто прийшла до Дмитра». Але справа була не в ній – а в ньому.

Наступні дні були напруженими. Дмитро намагався виправитися, але я не могла просто забути. Я не злилася на Мар’яну – вона була лише частиною цієї історії, – але біль від поступку Дмитра не проходила. Він поводився так, ніби мій дім – його власність, забувши, що я допомогла йому з доброти. Я відчувала, що втрачаю контроль над власним простором.

Зрештою, я вирішила поговорити. «Димо, я багато для тебе зробила, – сказала я спокійно, але твердо. – Але це мій дім, і ти маєш поважати мої межі. Я не давала згоди на те, щоб сюди приходили сторонні». Він кивнув, опустивши очі. «Я зрозумів, Соломіє. Вибач. Я поговорю з Мар’яною, ми все вирішимо». Розмова була важкою, але необхідною. Дмитро зрозумів, що йому варто шукати своє житло, і Мар’яна більше не з’являлася, поки він був у мене.

Після цього атмосфера вдома стала дивною. Дмитро ходив навшпиньки, наче боявся мене зачепити, а я відчувала втому. Я не люблю конфлікти, але ця ситуація показала мені: поки він тут, мій дім перестає бути моїм. Одного ранку, за кавою, Дмитро тихо промовив: «Я почав шукати квартиру». Я глянула на нього, відчуваючи полегшення. «Це добре», – відповіла я, не показуючи, як важко мені було останнім часом.

Він кивнув, нервово крутячи чашку. «Соломіє, ще раз вибач. Ти була до мене дуже доброю, а я не оцінив». Я знала, що він щирий, але біль не зникала. «Я допомагала, бо хотіла, Димо, – сказала я. – Але тепер меніЯ зрозуміла, що доброта має свої межі, і іноді найкраща допомога – це дозволити людям стояти на власних ногах.