Я думала, що ми з колишнім знову зближуємося, але він зізнався, що використовує мене для помсти моїй сестрі.

Я вірила, що кохання може повернутися. Що якщо воно справжнє, то пройде крізь біль, гордість і помилки. Тому, коли через два роки після розставання мені написав Дмитро — мій колишній, — щось всередині затремтіло. Суміш хвилювання, ностальгії і несміливої надії заповнила все навколо.

Ми розійшлися болісно. Були образи, нерозказані слова, спалахи гордості з обох боків. Я довго лікувала рани, вчилася дихати знову. Навіть зустрічалася з іншим, намагалася будувати нове життя. Але Дмитро… він залишався глибоко всередині — як незагоєна шрама. Я не забула. І коли він запропонував зустрітися, просто поговорити — я погодилася. Наївно думаючи, що це може бути чимось добрим. Просто розмова двох дорослих людей, які колись були близькі. Що могло піти не так?

Ми зустрілися в затишній кав’ярні біля Софійської площі. Я прийшла раніше, і коли він увійшов, серце глухо вдарило в груди. Все було при ньому — та сама випрямлена стать, легка неголеність, той самий теплий, знайомий погляд. Він усміхнувся, підійшов і обійняв мене. На мить я відчула, ніби повернулася в минуле, де все було простіше і зрозуміліше.

Ми говорили годинами. Спочатку — про дрібниці. Як робота, що нового, як життя. Його голос був таким же м’яким, погляд — уважним. Здавалося, йому справді цікаво, як я жила без нього. А я, наївна, танула. Мені навіть почало здаватися, що, може, ще не все втрачено — хоч дружба, хоч щось схоже на близькість.

А потім… щось змінилося.

Він відкинувся у кріслі, похмурішав, відвів погляд. Ніби боровся із собою. Я відчула тривогу. А потім він заговорив.

— Оля… мені треба щось сказати. Це мучить мене. Але ти мусиш знати правду.

— Що трапилося? — мій голос здригнувся. — Ти мене лякаєш.

Він зітхнув, провів рукою по скроням і нарешті подивився мені в очі.

— Я не прийшов сюди, щоб повернутися до тебе. Я не хочу бути з тобою знову. Все це… — він розвів руками, — це не тому, що я скучав.

Я зблідла. Серце болісно стиснулося.

— Тоді навіщо? — прошепотіла я.

Він замовкнув на мить, потім видихнув і кинув у моє обличчя:

— Я використовую тебе, Олю. Щоб помститися твоїй сестрі. Наталі.

Все навколо захиталося.

— Що?.. Ти… що ти сказав?

— Твоя сестра… вона зрадила мене, — промовив він холодно. — Вона змусила мене повірити, що кохає. А потім — завела роман з іншим. У мене за спиною. Вона грала зі мною. І тепер я граю з нею. Ти — мій інструмент. Найзручніший.

Я оніміла. Моя сестра — моя найкраща подруга, опора, людина, якій я довіряла більше, ніж собі… Вона не могла. Не могла так вчинити. А Дмитро… невже весь цей вечір, його лагідні слова, ці погляди — були брехнею?

— Що вона зробила? — я ледве вимовляла слова.

— Вона була зі мною. А потім сміялася у мене за спиною, — його очі потемнішали. — Ти навіть не уявляєш, як це було боляче. Я втратив довіру. І тепер… я хочу, щоб вона відчула те саме.

Я не знала, як дихати.

— Ти використовуєш мене, щоб нашкодити Наталі? Мені? Навіщо? Я тобі нічого поганого не зробила!

— Я знаю. Вибач. Але інакше не виходить. Вона має зрозуміти, що втратила.

Сльози підступили до очей. Я важко дихала. Всередині все стислося в грудки — від сорому, болю, розпачу.

— Ти граєш з моїми почуттями, — прошепотіла я. — Я справді думала… я сподівалася…

Він відвернувся.

— Мені шкода, Олю. Справді шкода. Але мене теж поранили. Я був у розпачі. І не знав, як із цим бути.

Я різко підвелася. Руки тремтіли.

— Годі. Досить. Я не буду частиною твоєї брудної помсти. Я не лялька. Я людина. І не дозволю тобі більше ламати моє серце заради помсти, якої навіть не розумію.

Він не намагався мене зупинити. Просто сидів, опустивши очі. А я йшла геть — по холодній вулиці, по щоці котилася сльоза, і всередині було лише одне питання: «Як я могла бути такою сліпою?»

Я більше ніколи не стану чиїмось розмінним знаряддям. Ніколи. І якщо мені доведеться обірвати зв’язки і з колишнім, і з сестрою — нехай так. Бо брехня, навіть у ім’я кохання, — це зрада. А я обираю правду. Навіть якщо вона болить.