– Я дуже хочу додому, сину, – прошепотів чоловік

– Я дуже хочу додому, синку, – прошепотів чоловік.
Іванович вийшов на балкон, закурив цигарку й сів на низеньку табуретку. До горла підступив клубок болю, він намагався заспокоїтись, але зрадливі руки тремтіли. Хіба міг він колись подумати, що настане такий час, коли у власній квартирі не залишиться місця…
– Татку! Не треба ображатися та нервувати! – вибігла на балкон Лариса, старша донька Сергія Івановича. – Я ж багато не прошу… Залиш нам свою кімнату і все! Якщо про мене не дбаєш, то подумай хоча б про своїх онуків. Хлопчики скоро до школи підуть, а змушені жити з нами в одній кімнаті…
– Лоро, я не поїду в будинок для літніх людей, – спокійно промовив старий. – Якщо вам із дітьми тісно в моїй квартирі, то переїжджайте до матері Максима. Вона одна в трикімнатній живе. Буде окрема кімната і в вас, і в хлопчиків.
– Ти ж знаєш, що ми з нею ніколи не ужиемося в одній квартирі! – крикнула донька і сильно грюкнула балконними дверима.
Іванович погладив старенького собаку, який служив йому з дружиною вірою та правдою довгі роки, і, згадавши свою Надію, заплакав. Завжди сльози наверталися, коли він думав про дружину. Вона померла п’ять років тому, залишивши його на самоті. Чоловік відчув себе круглим сиротою після її відходу. Вони все життя йшли пліч-о-пліч, хіба міг собі уявити, що за донькою й онуками його чекає самотня старість.
Ларису вони виховували з любов’ю і добротою, намагаючись прикласти їй найкращі якості. Але чогось таки не вистачило… Їхня донька виросла жорстокою, самозакоханою особою.
Барсик тихо заскавчав і ліг біля ніг господаря. Пес відчував його душевний стан і страждав, знаючи, що господареві погано.
– Дідусю! Ти нас зовсім не любиш? – в кімнату зайшов восьмирічний онук.
– Що ти… Хто сказав тобі цю дурницю? – здивувався старий.
– Чому ти не хочеш виїхати від нас? Тобі шкода залишити мені і Кості кімнату? Чому ти такий скупий? – хлопчик дивився на дідуся з презирством і злістю.
Сергій хотів щось пояснити онуку, але зрозумів, що той говорить словами доньки. На влаштування дитиною Лариса вже вплинула.
– Добре. Я поїду, – безжиттєвим голосом сказав старик. – Віддам вам кімнату.
Він більше не міг залишатися в цій обстановці. Усвідомлював, що в цьому домі його всі ненавидять, починаючи від зятя, який давно з ним не спілкувався, і закінчуючи онуком, якому доведено, що дід забрав у нього кімнату.
– Татку! Ти справді згодний? – задоволено зайшла Лариса.
– Так, – тихо сказав старик. – Обіцяй, що не буде ображати Барсика. Відчуваю себе зрадником…
– Перестань! Ми будемо доглядати за ним, гуляти кілька разів на день. А на вихідних будемо відвідувати тебе разом з Барсиком, – пообіцяла донька. – Я вибрала найкращий пансіонат, побачиш, тобі там сподобається.
За два дні Іванович поїхав у будинок для літніх людей. Як з’ясувалося, донька заздалегідь домовилася і чекала, коли батько нарешті здасться. Ввійшовши в душну кімнату, яка пахла сирістю і клопами, старий пожалкував про своє рішення. Лариса обманула, розповідаючи про комфортні умови проживання. Він потрапив не в приватний пансіонат, а в звичайний будинок для літніх, де жили нещасні, знедолені люди.
Розклавши речі, він спустився вниз. Сівши на лавку, ледь не заплакав. Дивлячись на безпорадних стариків, уявляв, яке жалюгідне існування чекає його через кілька років.
– Новенький? – спитала симпатична літня жінка, сідаючи поруч.
– Так…, – тяжко зітхнув старий.
– Не переживайте так… Я теж спочатку плакала і страждала, а потім змирилася. Мене Валентиною звуть.
– Сергій, – представився чоловік. – Вас теж діти сюди відправили?
– Ні. Племінник. Дітей Бог мені не дав, вирішила квартиру залишити племіннику, але, мабуть, поспішила… Він квартиру привласнив, а мене сюди. Спасибі, що хоч не на вулицю…
Вони проговорили до пізнього вечора, згадуючи найкращі молоді роки свого життя, своїх других половинок. А на наступний день, одразу після сніданку, знову пішли гуляти. Ця жінка внесла хоч трохи радості і різноманітності в життя Івановича. Він не міг знаходитись у тому приміщенні, весь час проводив на вулиці. Їжа в їдальні також була жахливою. Він їв зовсім небагато, лише щоб підтримати сили.
Іванович чекав доньку. Надіявся, що Лариса все ж передумає, почне за ним скучати і забере додому. Але час йшов, а вона все не приїжджала. Одного разу він вирішив зателефонувати додому, дізнатись про Барсика, але ніхто не відповів.
Одного дня, біля входу Іванович побачив свого сусіда, Степана Ільченка. Степан, помітивши старика, здивовано поспішив до нього.
– Ось ви де! – здивувався молодик. – А чому ж дочка ваша бреше, що ви поїхали жити в село? Я одразу зрозумів, що щось тут не так. Знав, що ви б не вигнали вашого Барсика на вулицю.
– Ти про що? – не розумів Сергій Іванович. – Що з моїм собакою?
– Ви не хвилюйтесь, ми взяли його в притулок. Я сам не знаю, що у вас сталося. Дивлюсь, Барс сидить днями під під’їздом, а вас не видно. Зустрів Ларису, спитав, чи не сталося з вами чогось. Вона сказала, що ви вирішили жити в селі, а вона продає квартиру і переїжджає до чоловіка. Щодо собаки пояснила, що він вже старий, і ви не хочете з ним возитися. Сергій Іванович, що відбувається? – спитав Степан, побачивши, як старий побліднів.
Іванович розповів йому все. Розповів про те, що готовий був віддати за все, щоб повернути час назад і не робити свого необачного вчинку. Через дочку він втратив нормальне існування, та ще й Барсика вигнала на вулицю.
– Я дуже хочу додому, синку, – прошепотів старий.
– Я тут і був з подібного питання. Я ж юрист і часто захищаю права літніх людей. Ось зараз веду справу одного старика, у якого сусіди відібрали будинок. Ви не хвилюйтеся. Наскільки я розумію, ви не встигли виписатися? – спитав він.
– Ні. Якщо тільки вона сама не виписала мене. Правду кажучи, я вже не знаю, чого очікувати від своєї доньки…
– Збирайтеся, я чекаю вас у машині, – сказав Степан. – Таке не можна допускати! Яка ж вона дочка після цього…
Іванович миттєво піднявся до себе, швидко зібрав речі в сумку і спустився вниз. Біля входу чоловік зіткнувся з Валентиною.
– Валю, я поїжджаю. Зустрів сусіда, він каже, що донька вигнала мого собаку і продає квартиру. Ось такі справи, – сказав чоловік.
– Як же так? – розгубилася жінка. – А я?
– Не хвилюйся, як тільки улаштую усе, приїду за тобою, – пообіцяв Іванович.
– Ну що ж… Кому я потрібна? – сказала жінка з сумом.
– Пробач. Мене чекають. Не засмучуйся, я виконаю свою обіцянку.
Сергій Іванович не зміг повернутися додому. Квартира була зачинена, а ключів у старого не було. Степан забрав його до себе. Згодом стало відомо, що Лариса вже не живе в квартирі, кілька днів тому переїхала до свекрухи, а квартиру здала квартирантам.
Завдяки Степану, старому вдалося відстояти право на своє житло.
– Дякую тобі, – подякував сусідові старий. – Але я не знаю, як жити далі. Вона ж не заспокоїться, поки не вижене мене…
– Вихід тільки один, – сказав Степан. – Ми можемо продати квартиру, віддати Ларисі її частку, а на решту купимо вам житло. Напевно, можна буде знайти невеличку хатинку в селі.
– Чудово! – зрадів чоловік. – Це ідеальний варіант.
Через три місяці Сергій Іванович переїздив до нового дому. Степан допомагав у всьому старому, і зараз люб’язно запропонував привезти його з Барсиком.
– Тільки заїдемо в одне місце, – попросив Іванович.
Старий здалеку побачив Валентину. Вона сиділа на їхньому лаві й сумно дивилася в далечінь.
– Валя! – покликав жінку. – Ми з Барсом за тобою. Тепер у нас є хатинка в селі. Свіже повітря, риболовля, ягоди, гриби, все поруч. Поїхали? – усміхнувся Іванович.
– А як же я поїду? – розгубилася жінка.
– Просто вставай з лави і йди з нами, – засміявся чоловік. – Вирішуйся! Тут нам нема чого робити.
– Добре! Чекатимеш десять хвилин? – усміхаючись сказала Валентина, не зумівши стримати сліз.
– Звісно, зачекаю! – усміхнувся чоловік.
Всупереч перешкодам недалеких людей, ці двоє змогли відстояти свій шанс на щастя. Кожен з них зрозумів, що світ не без добрих людей. І як би там не було, добрих набагато більше, ніж злих. Сергій і Валентина переконалися в цьому на власному досвіді. Літні люди суміли поборотися за себе і нарешті знайшли спокій та щастя в житті.