Я й гадки не мала, що така безглузда пригода може трапитися в нашій родині.

В мене ніколи не виникала думка, що така безглузда ситуація може трапитися в нашій родині. Ми з чоловіком одружені вже десять років, у нас є діти – восьмирічні близнюки. До всього цього ми жили у двокімнатній квартирі та довго збирали гроші, щоб розширити нашу житлову площу.

Нагода трапилась неочікувано – чоловік отримав можливість добре заробити за фахом, і ми, з неймовірними зусиллями, змогли купити чотирикімнатну квартиру.

Більше року ми робили там ремонт – власними силами, економили гроші, намагалися реалізувати всі свої бажання та мрії, допомагали лише мої батьки, наскільки могли, свекруха ж сказала, що їй це нецікаво, то ми і не наполягали.

І нарешті, пів року тому ми переїхали до нової квартири, рівень нашого задоволення було важко описати словами. За декілька місяців після переїзду свекруха заговорила про новосілля, ми спершу не хотіли, але потім вирішили все ж таки запросити родичів.

На свято приїхала сестра чоловіка, яка п’ять років тому вийшла заміж і переїхала в село. З заздрістю оглянула нашу квартиру, з кислим обличчям похвалила ремонт і запитала, що ж буде з двокімнатною квартирою.

– Що з двійкою, що вирішили? Продаватимете?

– Поки ні, нехай буде, у нас діти ростуть, їм стане у нагоді. А поки здаватимемо її в оренду, – відповів мій чоловік.

Більше це питання сестра не піднімала, натомість через кілька днів після новосілля з’явилася свекруха з цікавою розмовою:

– Сестрі твоїй зовсім зле у своєму домі жити, важко, зручностей немає, а у дітей освіта ніяка, – жалілася свекруха. – Треба їй переїхати у вашу стару квартиру.

– Чому немає зручностей? – здивувалася я. – Наскільки знаю, у них все проведено в дім, і про яку освіту йдеться, коли старшій дочці три роки, а молодшій лише рік. До чого тут наша квартира?

– А ти не втручайся! Живеш, як пані, у великій квартирі і мовчи, – осадила мене свекруха.

Ми з чоловіком неспішно впали на стільці, зазвичай свекруха так собі не дозволяла розмовляти з нами.

– Мамо, ти що? – першим отямився чоловік. – Чому ти так говориш?

– А що? Не подобається? Сидите тут на грошах, зовсім із розуму зійшли. Сестра плаче, що живе у сараї, а вам байдуже? Засідаєте тут із своєю «королевою» в теплі, а ваша молодша сестра наче вам не стосується.

– А чому мене це має турбувати? Вона доросла жінка! Заміжня, наскільки я бачив її дім, він далеко не за бараком, що відбувається? – обурився чоловік. – Ми квартиру здаватимемо в оренду, вона що, житиме у нас за гроші?

– Та ви, мабуть, на нас зовсім не подібні, ви взагалі повинні віддати квартиру безкоштовно! І просити, щоб вона прийняла подарунок, – заявила свекруха. – Жаднюги прокляті, у кого ти такий виріс!

– ГЕТЬ ЗВІДСИ! – почула я рик свого чоловіка.

Жахливо ображена свекруха пішла геть, я довго заспокоювала чоловіка, і з часом ця сварка стала забуватися.

Через тиждень нам зателефонували хороші знайомі – їхня родичка приїхала з родиною в наше місто і потребувала зняти квартиру. Ми домовилися зустрітися і обговорити деталі найближчими днями, а перед цим вирішили поїхати в нашу стару квартиру і ретельно прибрати перед заселенням орендарів. Нашому здивуванню не було меж, коли ключ не підійшов до замка.

Було видно, що замок недавно змінили, і, м’яко кажучи, якесь жахіття нас охопило. Чоловік почав стукати у двері, але ніхто не відкривав. На гучні звуки вийшла сусідка:

– О, привіт, ви що, до сестри приїхали? Бо вона тут ключі поміняла, речі привезла.

– До якої сестри? – хором запитали ми з чоловіком.

– Ну, дівчина казала, що ваша сестра, та й ми її кілька разів бачили, коли вона до вас у гості приїздила. Ой, скільки вже часу – засмикалася сусідка. – Побіжу я.

Чоловік зателефонував сестрі, трубка задзвеніла за закритими дверима.

– Відчиняй! – чоловік ще раз постукав у двері.

За закритими дверима почулися незадоволені звуки, які супроводжували поворот ключів.

– Чого притопали? – зустріла нас родичка, не відкриваючи двері до кінця.

– Не зрозуміло, – чоловік був зовсім розбитий – Що ти тут робиш? Звідки у тебе ключі? Це жарт?

– В сенсі? Ти ж мені сам квартиру подарував! Мама так сказала, – стояла здивована золовка і моргала.

– Так! – втрутилася я – Досить розважати сусідів, зайдімо всередину.

Усередині квартири на нас чекав ще один неприємний сюрприз: багато наших речей зникло, і там було дуже брудно. На кухні пахло скислою їжею, уся квартира була просочена запахом як від сміттєвого відра.

– Скільки ти тут перебуваєш? – поцікавилася я. – І де твій чоловік і діти? Що сталося з квартирою? Кажи, або я викличу поліцію, повір, твій брат точно не залишиться задоволений, якщо цього не зробиш, – вказала я на розлюченого чоловіка.

Виявилося, що золовка, зневірившись у шлюбі та проживанні у власному домі, вирішила переїхати в місто. І оскільки грошей на оренду житла не було, а жити з мамою не хотілося, вона попросила подарувати їй квартиру. Свекруха пообіцяла вирішити цю проблему і принесла ключі.

Вийшло, що мама чоловіка вкрала у нас ключі від квартири і принесла своїй дочці, немов подарунок від нас. А золовка була начебто рада залишити чоловіка і його родину, сказавши йому, що поїхала доглядати за матір’ю. Коротше, від загального обману серед близьких у нас з чоловіком просто волосся дибки ставало.

Квартиру з диким скандалом повернули собі, довелося викликати недешевий клінінг. Золовка посварилася з чоловіком до крайності, є чутки про можливе розлучення. На цьому тлі свекруха оголосила, що мій чоловік тепер їй не син і що вона більше не збирається спілкуватися з “жмотами”.

Найбільше у цій історії мене дратує той факт, що, за словами свекрухи та золовки, головні винуватці в цій історії – ми, свою провину вони зовсім не бачать.

Я відчувала, як всередині мене наростав гнів. Як вони сміють звинувачувати нас? Ми намагалися, а вони зрадили нас! Я стискала кулаки, щоб стримати емоції. Ні, я не дам собі зірватися.

Чоловік теж ледве втримувався. Я бачила, як у нього смикалася жилка на скроні. Він дивився на матір і сестру таким поглядом, що в мене мурашки пробігли по шкірі. Але він мовчав. Чекав, коли вони заговорять першими.

Нарешті свекруха підняла погляд. Її губи скривилися у фальшивій усмішці:

– Ну чого ви на нас так дивитесь?

Золовка тут же підтримала матір:

– Та досить вам! Ми ж сім’я! Не можна так злитися один на одного!

Я вже відкрила рот для різкої відповіді, але чоловік мене випередив. Він прошипів крізь зуби:

– Сім’я? Ви для нас більше не сім’я після того, що накоїли. Забирайтесь звідси і більше ніколи не наважуйтесь з’являтись у нашому домі.

Свекруха притиснула руку до грудей, наче його удар позначився на ній. Золовка забелькотіла:

– Ні, будь ласка! Давайте поговоримо!

Але чоловік випростався на весь зріст і грізно вказав їм на двері.

– Геть звідси! І щоб я вас тут більше не бачив.

Свекруха запричитала, благаючи нас передумати. Але ми зберігали холодне мовчання. Тоді вони неохоче поплелися до виходу.

Я зачинила за ними двері з такою силою, що мало не вибила її з петель. Хай знають – нам не потрібна їхня фальшива “сім’я”. Ми справимось і без них.

Ми з чоловіком переглянулись. Напруження останніх днів нарешті спало. Я видихнула з полегшенням і притулилася до його плеча.

– Ну ось і все, – тихо промовив він, обіймаючи мене. – Більше вони нам не завадять.

Я кивнула, насолоджуючись теплом його обіймів. Як же добре, що все це вже позаду.

У наступні дні ми остаточно оговталися від пережитого стресу. Я із задоволенням зайнялася домом і дітьми, а чоловік заглибився в роботу.

Через кілька днів у двері нашої нової квартири постукали. За порогом стояли свекруха і золовка з кислими обличчями.

– Ми прийшли вибачитися, – почала свекруха. – Можливо, ми даремно так себе повели. Це було неправильно – вселятися без дозволу. Пробачте нас!

Чоловік хмуро подивився на них:

– І що, думаєте, цього достатньо? Ви вели себе як варвари, а тепер розраховуєте на прощення?

Золовка винувато опустила очі:

– Ми щиро розкаюємся! Більше такого ніколи не повториться, чесне слово.

Я вирішила підтримати їх:

– Коханий, не можна вічно носити образу. Давай пробачимо їх заради родинних зв’язків.

Чоловік нарешті пом’якшився:

– Але щоб більше ніяких самовільств! Інакше ми взагалі перестанемо спілкуватися, пам’ятайте це!

Ми вирішили все ж здавати звільнену двокімнатну квартиру. Свекруха та золовка навіть запропонували допомогти з ремонтом та прибиранням, щоб загладити свою провину.

– Давайте ми все тут помиємо, пофарбуємо, – запропонувала свекруха. – Так більше шансів здати швидко.

Ми погодилися. У чотирьох ми швидко привели квартиру в порядок. На щастя, орендарі знайшлися швидко – молода симпатична пара.

– Добрий день, ця квартира здається? – з порога усміхнулася дівчина. – Ми якраз шукаємо, де жити! Дуже подобається тут усе!

Вони виявилися дуже приємними та порядними людьми. Ми із задоволенням уклали з ними договір оренди.

Тепер у нас з’явився стабільний додатковий дохід від здачі квартири. Але ми з чоловіком вирішили, що частину цих грошей все ж будемо віддавати свекрусі.

– Мамо, візьми ось ці гроші, – сказав якось чоловік. – Це тобі на витрати. Нехай це стане нашим загальним внеском у родину.

– Ой, дякую, рідненькі! – розчулилася свекруха.

Ми були раді налагодити мир у родині та підтримати близьку людину. Головне, щоб такі конфлікти більше не повторювалися.

З тих пір минуло вже кілька років. Квартиронаймачі не раз змінювались, але ми підтримували теплі стосунки і зі свекрухою, і з золовкою.

Через кілька років наше життя знову ускладнилося. У свекрухи стався інсульт, і вона виявилася прикута до ліжка. Їй потрібен був постійний догляд.

Ми з чоловіком вирішили забрати її до себе в свою велику квартиру. Довелося терміново робити в ній перепланування, щоб облаштувати для свекрухи окрему спальню.

Найняти доглядальницю на повний день було не по кишені, тому я взяла на себе основну турботу про свекруху. Було нелегко поєднувати це з роботою та вихованням дітей, але заради її здоров’я я пішла на жертви.

На жаль, характер свекрухи погіршав через хворобу. Вона стала примхливою, багато прискіпувалася і до мене, і до чоловіка.

Ми намагалися бути терплячими, доглядали за нею, незважаючи на грубощі з її боку. Але одного разу терпець мого чоловіка увірвався.

– Та що ти можеш взагалі знати, дурепо! – крикнула свекруха на мене під час чергової сварки.

– Досить! – не витримав чоловік. – Мамо, так далі тривати не може. Вибачся негайно перед дружиною!

Свекруха лише ображено відвернулася. Але з тих пір стала стримувати свої напади при мені. А я продовжувала терпляче про неї піклуватися.

Коли погіршення здоров’я свекрухи стало загрозливим, ми покликали її доньку – нашу золовку. Та приїхала, щоб попрощатися з матір’ю.

Біля ліжка вмираючої ми втрьох – я, чоловік і золовка – трималися за руки. Свекруха дякувала нам за піклування про неї всі ці роки. Ми всі плакали, прощаючись із нею.

Після смерті свекрухи сестра чоловіка почала претендувати на частину спадщини. У неї самої не було свого житла, лише орендоване, та й з роботою було важко. А тут на руках двоє маленьких дітей…

Ми з чоловіком довго не могли вирішити, що робити. Віддати свою частину спадщини чи продати всю квартиру свекрухи та поділити отримані гроші?

Зрештою, мій чоловік прийшов до мене та оголосив:

– Знаєш, я довго думав про це. І вирішив віддати сестрі свою половину квартири. Нехай у неї буде хоча б дах над головою для дітей.

Я здивувалася такому повороту. Але потім подумала і погодилася з чоловіком. Сім’я важливіша за якісь там гроші.

Ми оформили все офіційно, і тепер золовка з дітьми отримала у власність простору двокімнатну квартиру. Як вона була щаслива! Діти раділи своїм кімнатам, а сестра мого чоловіка щиро нас дякувала.

Через місяць вона зробила в квартирі невеликий ремонт і стала здавати другу кімнату, щоб мати додатковий дохід. Ми всією сім’єю їздили допомагати з прибиранням, малярськими роботами. А потім святкували новосілля.

Хоч нам з чоловіком і довелося пожертвувати частиною майна, але ми жодним чином не пошкодували про це. Тепле почуття, яким нас обдарувала вдячна сестра, варте того.