«Я поселюсь у тебе, адже я твоя мати!»

Щоденник.

Мені було лише п’ятнадцять, коли мама оголосила, що виходить заміж за іншого чоловіка. А мене — свою єдину дочку — без жалю відправила жити до бабусі. Я заважала їй будувати «нове життя». Ні листів, ні дзвінків, ні копійки допомоги. У неї було все — чоловік, нова родина, а в мене — лише стара бабусина «двушка» та її пенсія, якої ледь вистачало на найнеобхідніше. Але бабуся любила мене безроздільно, незважаючи на скромний побут. Вона не ділила мене на «свою» чи «чужу». Ділила зі мною все: і тепло, і радість, і біль. Я росла поруч із нею, під її опікою, і була вдячна за кожне обійняття, за кожну хустинку, якою вона витирала мої сльози.

Коли бабусі не стало, я вчилася на другому курсі університету. Похорони, шок, порожнеча. Але одна річ заспокоювала — я залишилася в її квартирі. Спадщина, яку вона залишила не за правом, а з любов’ю. Я, єдина родичка, стала справжньо полноправною господаркою тих стін, де вперше відчула, що мене люблять.

Минуло кількароків. Я майже забула про матір — як про страшний епізод у житті. І раптом — дзвінок у двері. Вона стоїть на порозі. Без «привіт», без «як справи». Лише вимога.

— Нам із чоловіком тісно в нашій «двушці». А в тебе — «трішка». Давай мінятися. Ти ж моя донька!

Я дивилася на неї, і всередині палало від болю та лютості.

— Я тобі не була потрібна тоді, — проказала я. — То чому зараз я щось тобі винна?

— Тому що я — твоя мати! — скрикнула вона. — І я житиму у твоїй квартирі! Як ти можеш бути такою невдячною?

Я зачинила двері. І думала, що це — кінець. Але не тут-то було.

Минуло ще сімроків. Я була заміжньою, виховувала сина. Ми з чоловіком працемМи робили ремонт у новій оселі, виплачували кредит за авто, а коли ввечері сиділи за чаєм і дивилися, як наш хлопчик грається у своїй кімнаті, я зрозуміла, що справжнє щастя — це не кількість метрів, а тепло тих, кого ти любиш і хто любить тебе.