З життя
«Я прихистила маму, але за місяць повернула її назад — тепер мене вважають чудовиськом»

«Я забрала матір до себе, але через місяць відвезла назад — і тепер усі вважають мене чудовиськом»
Коли я вирішила перевезти маму із села до міста, мені здавалося, що це єдиний правильний вчинок. Вона вже не молода, жила сама в хаті, де з кожним роком ставало все важчі: піч капризувала, вода в криниці зимой замерзала, а сусіди або померли, або стали такими ж старими. Я думала, що вона має бути поруч — під наглядом, у теплі, з нормальними умовами. Але через місяць я сіла за кермо та відвезла її назад у те саме село. І тепер, здається, я стала ворогом номер один для всіх знайомих та навіть деяких родичів.
— Як ти могла так вчинити? — питали мене.
— Це ж твоя мати! Рідна людина, не пес, щоб взяти — та й повернути назад!
— А якщо твої діти так з тобою вчинять? Ось тоді й отримаєш по заслугах!
Я чула все. І поради, і докори, і їдкі підкови. Одні прямо в очі, інші — за спиною, але до вух усе одно долітало.
Закон бумеранга, казали вони. Виправляйся, поки не пізно.
Але ж ніхто з них не був у моїй шкірі. Ніхто не жив з моєю матір’ю пліч-о-пліч двадцять чотири години на добу. Ніхто не бачив, як з активної і доброї бабусі вона за кілька днів перетворилася на чужу людину, що плаче, звинувачує, мовчить годинами й відмовляється від їжі. Ніхто, окрім мене.
Спочатку все було терпимо. Я облаштувала їй окрему кімнату, купила нові капці, піжаму, розвісила улюблені фото, навіть привезла з села кілька її квітів. Хотіла, щоб їй було затишно. Але замість подяки я побачила холод. Вона сиділа у кімнаті, наче я привезла її до чужого дому, наче я — не донька, а наглядач. Я приносила їй їжу, запрошувала в душ — хоча в селі вона чудово справлялася сама. Але в місті — ніби щось зламалося.
Минуло пару днів, і вона почала… перелаштовувати мою квартиру під себе. Переклала всі каструлі, тарілки, спеції. Переставила у ванній все, включаючи мою косметику. Я намагалася не втручатися. Говорила собі: це адаптація. Але потім пішли сльози. Кожен вечір. Спочатку тихі, потім істерики. Вона сиділа у кріслі й повторювала:
— Я тут ніхто… Я тут не господиня… Я не хочу так жити…
Мені здавалося, ніби я перетворилася на катівню. Хоча щиро хотіла лише допомогти.
— Я хочу померти у своїй хаті, у селі. Де все моє. Де я знаю кожен куток. Де стіни мене чують…
Я намагалася переконати її залишитися. Говорила, що їй буде важко самій. Що ми поруч. Що внучка поруч. Що завжди буде допомога. Але ні. З кожним днем ставало лише гірше. І я зрозуміла: якщо не поверну її назад, втрачу зовсім. Або зійде з розуму від туги, або зламається так, що дороги назад вже не буде.
Я зібрала її речі, завантажила у багажник і повезла назад. Вона сиділа у машині мовчки. Жодного слова. Лише коли показався знайомий поворот до її хати, я почула:
— Дякую.
Зараз матере дзвонить мені майже щодня. Весела. Спокійна. Розповідає, що знову посадила огірки, що варить улюблений вареник. Бабуся із сусіднього села тепер приходить до неї на чай. І я чую, що вона щаслива. Так, сама. Але щаслива.
А я? А я залишилася з ярликом «бездушної доньки». Але знаєте що? Я не шкодую. Бо інколи любов — це не тримати, а відпускати. Не тягнути насильно у свою зону комфорту, а дозволити людині бути там, де їй спокійно. І не завжди батьки на старість хочуть жити з дітьми. Особливо коли в них є власний дім, власна історія й минуле, що вплинуло у стіни.
І якщо моя матір знайшла спокій у своїй хаті, значить, я зробила правильно. Нехай думають про мене що хочуть. Головне — вона знову посміхається.
