«Я це їсти не буду,» – сказала свекруха, побачивши борщ

Адаптований текст:

– Я цього не їстиму, – свекруха з огидою подивилася на тарілку з борщем.

– Що це таке? – Олена Василівна зморщила носа, ніби на стіл поставили відро зі сміттям.

– Борщ, – з усмішкою пояснила невістка Світлана. Вона зняла з керамічної посудини кришку і почала розливати яскравий, наваристий бульйон. – Це справжнє задоволення – готувати з овочів з власного городу.

– Я не бачу в цьому особливої різниці, – презирливо відгукнулася свекруха. – А ось часу і сил на городі йде купа!

– Без цього ніяк, – доброзичливо засміялася Світлана. – Але коли це хобі, то приносить лише радість.

– Правильно кажеш, коли це твоє хобі, а не нав’язане, – процедила Олена Василівна, підтиснувши губи. – А це ти для кого стільки наготувала?

– Для нас. Та тут і небагато. На кілька днів вистачить.

– Я цього їсти не буду, – для переконливості свекруха навіть замахала руками і відступила від столу. – Не зрозуміло, що там взагалі! – Олена Василівна вдавала рвотний спазм і прикрила рота рукою, різко відвернувшись від столу.

Світлана закотила очі й зітхнула.

Вона і син Олени Василівни, Михайло, познайомилися півтора року тому, закохались з першого погляду й одружилися через місяць без зайвих святкувань.

Зекономлені кошти вклали у їхню спільну мрію – заміський будинок, який і продовжили облаштовувати з любов’ю.

З Оленою Василівною за цей час Світлана бачилися всього чотири рази. Стільки ж, скільки і Михайло. Причому тричі вона сама вмовляла чоловіка відвідати матір на свята.

Олена Василівна від самого початку вважала весілля сина примхою. Але важелі впливу на дорослого самостійного хлопця не мала і мусила чекати логічного, на її думку, завершення.

Такого, що все не наставало, і це починало нервувати.

Олена Василівна щиро не розуміла, що Михайло знайшов у цій “простій дівчині” і чим його Світлана взяла.

Він був добрим хлопцем, якого завжди оточували більш гідні й симпатичні дівчата.

До того ж, Олена Василівна була городянкою до мозку кісток, як і виховала сина. І зараз материнська інтуїція їй підказувала, що Михайло вже заситий своєю сільською життям, і варто тільки підштовхнути – все повернеться на круги свої.

А вже після такого гіркого досвіду він точно знайде собі відповідну супутницю, з якою в Олени Василівни встановляться справжні дружні стосунки.

Але потрібно було поспішати і не дозволити хитрій Світланці прив’язати сина дитиною!

План вклався сам собою: Олена Василівна зателефонувала невістці і напросилася в гості, адже на новосілля її так не запросили.

Світлана нагадала, що двічі робила це телефоном, але свекруха завжди відмовляла, посилаючись на зайнятість. Олена Василівна відмахнулася і висловила готовність відвідати сина.

Через два дні вона стояла в просторій, світлій вітальні й не могла стримати обурення.

Її син, як і її покійний чоловік, батько Миші, терпіти не міг супи!

У їхній родині на стіл ставилося тільки те, що можна було ідентифікувати з першого погляду.

Як Михайло допустив, щоб дружина так швидко взяла верх?

Невже приворожила?

Олені Василівні стало не по собі. Її почало трусити.

Думку, що Світлана тримає Михайла майстерністю в спальні, вона відкинула одразу.

Майстерність і Світлана?

Несумісні!

Точно, приворот!

А як інакше пояснити, що син взагалі їсть цю баланду?

Олена Василівна з ненавистю подивилася на невістку.

Прикривається святими намірами, а чоловіка потихеньку заганяє в могилу.

– Чому ж не зрозуміло, що тут? – Світлана, не оцінюючи театрального таланту свекрухи, взяла другу тарілку, зачерпнула борщ і повернулася прямо до Олени Василівни. – Тут все видно. Ось капуста. Це цибуля. Тут морквина. А це буряк. Я його натерла на тертці. За рецептом бабусі. Ой, а ось картопля не попалася, але я її другим заходом виловлю. А потім сюди своєї зелені з грядки та сметанки!

– Та ти сама бодяги запарені їж! – свекруха обурено змахнула руками.

– До речі, вам у вашому віці теж не завадить! Запарені продукти допомагають регулювати роботу кишечника і поліпшують його мікрофлору. А задоволена мікрофлора – задоволений господар!

Олена Василівна почервоніла від такої безцеремонності невістки, але залишила її без коментаря і продовжила:

– А Михайла-то навіщо ти це їсти змушуєш?

Світлана здивовано заморгала.

– Так він, здається, сам їсть.

– А що чоловікові робити, якщо в домі більше нічого їсти?

– Приготувати самому, що подобається? Замовити доставку? Сходити до сусідки? Відвідати маму? – Світлана з усмішкою перерахувала варіанти.

На останньому Олена Василівна ще більше почервоніла.

– А ти не насміхайся! Могла б проявити повагу і дізнатися у мене, що і як любить Михайлик.

– Олена Василівна, так я у нього і дізналася. Великий уже. Дякую, що говорити навчили. Каже, що все подобається.

– Так він бреше тобі! Не зрозуміло, чи що? На перших порах засмучувати не хотів. А тепер давиться!

– Ой! – обличчя Світлани витягнулося, і вона зітхнувши сказала: – Так адже борщ варений, не виливати ж його. Доведеться давитися. Але ви ж підтримаєте сина?

– Що?! – витріщилася на Світлану свекруха.

– Ні? Шкода. Мені здається, син оцінив би вашу солідарність.

– Та ти!..

– Світлано! Ми повернулися! – пролунав радісний голос Михайла з передпокою.

А у вітальню, голосно гавкітуючи, влетіла біла пухнаста хмара.

– А-а-а! – заверещала Олена Василівна і сховалася за спину Світлани.

– Не бійтеся, це Лара. Вона не кусається. І вона дуже вихована, – Світлана підняла руку вгору, собака перестала прибиратися, підняла голову і сіла, підкорившись команді. – Моя дівчинка, яка ж ти розумниця.

– Чому ви дозволяєте сусідським собакам заходити в дім? – у шоці прохрипіла Олена Василівна.

– Чому сусідським? Вона наша. А в домі, тому що домашня. Живе з нами разом.

– У домі?! Але ж це антисанітарія! – з придихом вигукнула свекруха. – І Михайло не любить собак!

– Ні, мам, собак не любиш ти. Привіт, – сказав Михайло, входячи у вітальню. – Приїхала якраз до обіду.

– Привіт, сину! – Олена Василівна не зрушила з місця, очікуючи, коли він піде і поцілує її в щоку, але Михайло лише трохи обійняв матір, а ось Світланці слідом дістався ніжний поцілунок в губи.

– Ну що, обідаємо? – господар повів носом і розплився у блаженній усмішці.

– Я б з радістю, Михайлику, тільки ось нічим.

– Як це, нічим?

– Так тільки свиням їжа готова. Ти, до речі, не сказав, що ви їх завели. Це ж який запах буде стояти. Гірше, ніж у місті від машин.

Михайло здивовано подивився на матір, потім на Світлану, потім на вже накритий стіл.

М’язи шиї хлопця напружилися, погляд знову повернувся до матері, але в ньому вже не було тієї легкості, що мить тому.

– Я, якщо чесно, вже і забув усі ці витівки, – з гіркою усмішкою проговорив Михайло.

– Які витівки, сину? Це ж наші смаки! Правила! Традиції, зрештою! Ти ніколи не скаржився!

– Я? Поки був малий, боявся злити батька. Коли став старше, не хотів сваритися з тобою.

– Та що ти таке кажеш?! – не вірячи своїм вухам, викрикнула Олена Василівна, чим спровокувала Лару на новий виток гавкоту. – Фу! – тупнула ногою жінка, пригрозивши кулаком собаці, яку утримувала невістка. – У неї, звичайно, свої переваги, – Олена Василівна зиркнула на Світлану, – але що ти за тряпка, що дозволяєш так витирати об себе ноги?! Радий давитися помиями? Дозволив їй влаштувати з дому зоопарк. Ти господар у домі чи хто?!

– Я, – похмуро відгукнувся Михайло.

– Так і поводься, як господар! – з полегшенням і відчуттям виконаного обов’язку видихнула напруженість Олена Василівна.

– Де твій багаж? – уточнив у матері Михайло.

– Досі в передпокої! – моментально пожалілася вона. – А я ж голодна ще з дороги.

– Чудово. Подякуй Світлані за запрошення.

– Що?..

– Подякуй Світлані за заключну спробу налагодити з тобою стосунки і вибачся.

– Але вона…

– Мамо!

– Дякую і перепрошую, – злобно прошипіла Олена Василівна.

Світлана їй стримано кивнула.

– Пішли.

– Куди?

– Туди, де все у твоєму смаку, твої правила, твої традиції.

– Але, Михайле, я ж!.. – спробувала образумити мати сина, але Михайло її перебив:

– Це ви з батьком не любили супи, тварин, заміські ділянки. Моє думку в розрахунок не брали. Зате батько якось дав мені класну пораду: “Не подобається наше, створи своє”. Я створив, мамо. Але тут мій смак, мої правила, мої традиції. І господиня тут – моя дружина. Не подобається? У тебе все ще є твоє.

– Синку! Це вона налаштувала тебе проти мене! – Олена Василівна вмить перейшла на підвищений тон. – Приворожила! – додала вона страшним шепотом.

Михайло не витримав, узяв матір під лікоть, вивів у передпокій, підхопив її дорожню сумку, відчинив двері, в повному мовчанні довів до воріт і сказав:

– Світлана, до речі, була на твоєму боці. У неї гарні стосунки з ріднею. Вона мені не вірила, що може бути так, як у нас. На кухні для тебе було приготовлене окреме блюдо. Але борщ, мамо, був лакмусовим папірцем. Ти проявилася повністю, – Михайло відкрив двері на вулицю: – Таксі вже чекає на тебе.

– Ти… Але… Коли ти встиг його викликати?! – пробурмотіла Олена Василівна, все ще не відійшовши від нахабної відвертості сина.

– Я сказав Світлані зачекати. Не відпускати його одразу. І виявився правий.

– Ти! Та ти! – обурилася Олена Василівна.

– Я, мамо, господар. Як ти і хотіла, – Михайло подав знак таксисту, опустив сумку матері на землю і, не чекаючи, поки вона сяде в машину, увійшов у ворота і зачинив двері.

– Приворот, – остаточно переконалася у діагнозі сина Олена Василівна і, вже сидячи в таксі, полізла в телефон шукати способи зняття цієї напасті. Повинно ж бути щось, що поверне їй сина!