Я все ще твій син, мама: лист, який я не міг не написати

Мама, ти, мабуть, інколи сидиш на кухні сама, перебираючи старі листівки зі словами, де всі раділи моїй появі на світ. Ті, що підписані людьми, яких вже давно немає. Ти зберігаєш мої дитячі слинники, мій перший молочний зуб, пасмо світлого волосся — ніби намагаєшся втримати час, коли я був зовсім крихітним. Жоден альбом не поверне минуле. Але ти все одно бережеш це як найдорожчий скарб. Бо я — твій син.

Я виріс. Мені вже за тридцять, у мене дружина, робота, власна оселя й обов’язків на ціле життя. Але знаєш, мамо? Я все той самий хлопчина, що тікав з подряпинами з подвір’я, приносив двійки з геометрії, плакав у подушку від болю. Ти ніколи не допитувала — просто обіймала. І я знав: завтра, може, і доведеться відповідати, але сьогодні мене люблять. Без умов.

Хотілося б, щоб ти розуміла — я все той самий. Просто зараз ношу краватку, сплачую рахунки й надто рідко дзвоню. Не через забуття. Через сором бути втомленим, слабким, недосконалим. Та коли стає важко, я повертаюся думками в наш дім, де пахне медовиком, а твій голос шепоче: «Головне, що ти тут, а решта — подолаємо».

Пам’ятаєш, як у п’ятому класі дістала з шафи сіре пальто у вишикувану клітку? Воно було «на виріст», а ти раділа, що тепер якраз. А я влаштував істерику, бо вважав, що виглядаю смішно. Зараз у мене таке ж пальто — лише від відомого дизайнера, і коштує воно, мабуть, як тоді вся наша хатка. Але в ньому я все той самий хлопчик. Твій.

Наше дитинство — це моя основа. Те, що робить мене тим, ким я є. А ти — єдина, хто пройшов усю ту путь поруч. Ти знаєш, як я гарячкував уночі, боявся залізти у темну кімнату, і як ховався під столом, коли помер наш пес Барсік. Ти прожила зі мною кожну мить. Тому я й досі твій син.

Інколи я так виснажуюсь, мамо… Світ вимагає бути найкращим: працювати більше, досягати, встигати. Трохи розслабишся — втратиш клієнтів, повагу, себе. Вдома теж треба бути ідеальним: чоловіком, батьком, опорою. І лише в одному місці я можу бути просто людиною. У твоїй хаті.

Ти не дорікаєш, не питаєш: «Чому не справляєшся?» Ти ставиш чайник, кладеш руку на плече й кажеш: «Передихни…» Тут мені не треба грати роль. Тут я можу бути собою. Справжнім. І це значить, що я все ще твій син.

У цьому світі так мало певності. Партнери зрадять, друзі віддаляться, дружина може втомитися, діти виростуть. Але ти — ніби скеля. Фундамент, на якому тримається моє життя. Ти — єдина, чия любов ніколи не викликала сумнівів. Навіть коли я кричав, хлопав дверима, мовчав тижнями.

Твоя любов — не акція, не обіцянка, не умова. Вона — як світло у вікні. Воно просто є. Воно витримало час і мій характер. Воно пережило все. І це — моя найвірніша опора.

Мамо, я кохаю одну жінку. Вона — моя Оксана. Ти спершу не розуміла її, запитувала: «Що вас пов’язує?» Але знай — вона схожа на тебе. Вона зберігає перші малюнки наших дітей, записує їхні смішні слова, гріє нас своєю теплотою. Вона чекає на них такою ж, як ти колись на мене. Збитими колінами, двійками, сльозами — але своїх. З любов’ю.

Дивлюся на неї — і менше боюся майбутнього. Згадую тебе — і менше боюся за себе. Бо я виріс у любові, а тепер передаю її далі. І в цьому — весь сенс.

Дякую тобі, мамо. За кожен збережений підборій, за безсонні ночі, за «нічого, впораємось». За те, що я, попри все… досі твій син. І залишусь ним назавжди.