Я всіх вас зведу зі світу! Попляшете!” – кричала дружина мого брата

— Я всіх вас зі світу зживу! Потанцюєте в мене! — шалено кричала дружина мого брата.
— За що, Ларисо? Я ж тобі всю суму віддала. Які претензії? — моя мама не розуміла, чому їй загрожує невістка.
— А де це прописано, що ви віддали гроші? Де свідки? Розписка? Ви повинні нам із Сашком за половину цієї квартири! — Лариса невідступно стояла на порозі у дверях.
— Ну, от що, Ларисо. Іди по добру-поздорову! Я була свідком передачі грошей. Влаштовує? І брату моєму передай привіт. Йому б тебе треба втихомирити. Не приходь сюди більше, — я не могла не втрутитися у цю суперечливу ситуацію. Мама була беззахисна.
— Пошкодуєте, та пізно буде! Я звернуся до чаклуна й прокляну вас! — гукнула Лариса, йдучи.
…Наша з братом мама після смерті тата продала будинок у селі та переїхала жити до мене в трикімнатну квартиру. Я тоді вже овдовіла, виховувала п’ятирічного сина Ігора. Маму з радістю посилила у себе.
— Віро, ти не будеш проти, якщо я Сашкові віддам половину виручених грошей за будинок? Все ж він мені син. А то його Лариса поїдає, мовляв, невдатний чоловік, сім’ю погано забезпечуєш, — мама благально глянула на мене.
— Господи, яка проблема, звісно, віддай! Це справедливо, — я так і вважала.
…Ми запросили Сашка з Ларисою до мене в гості, з рук у руки передали гроші. І ось, через два роки, з’являється Лариса, вимагає фінанси ще й ще, загрожує, проклинає.
Я її виставила, зачинила двері й забула про Ларису. Ми довгі роки не спілкувалися ні з братом, ні з Ларисою. Між нами, ніби, чорна кішка пробігла. Відтоді неприємності ринули на нас, як нескінченний водоспад. Пішли ми гуляти по бідах. Як кажуть, ти від горя за річку, а воно на березі.
Мама злягла, я захворіла невідь-чим, син Ігор вкрився мокрою екземою. У нас постійно були якісь неприємності. У квартирі, просоченій запахом ліків, все ламалося, падало й розбивалося. Настінні годинники серед ночі зупинялися. Мені, офіцеру міліції, довелося піти на пенсію за вислугою років. Хоча, я збиралася працювати, поки не запропонують написати за власним бажанням. Я повинна була доглядати за лежачою мамою, посилено лікувати сина. Гроші чомусь стали впевнено “виходити” з рук.
…Пам’ятаю, я свою квартиру перетворила на фіалковий дім: усюди розташовувалися ці квіти. Я їх вирощувала, розмножувала, продавала на ринку. Можна сказати, що ці маленькі квіточки врятували нас від боргів. Фіалки охоче купували.
Раз на рік приїжджали родичі. Вони гостювали у нас тиждень. Дарували нам уживані, але чисті речі. Привозили продукти: м’ясо, макарони, крупи, борошно… Ми всьому були надзвичайно раді. Родичі поїздили, і починався біг по колу.
…Безгрошів’я, недуги, апатія.
Я, щоб не впасти у відчай від негараздів, від гнітючих думок, розбила квіткову клумбу біля під’їзду. Посіяла навесні насіння квітів. Зійшли простенькі: левиний зів, матіола, календула. Та це був мій єдиний джерело натхнення.
Якось проходив повз сусід Михайло, оцінивши, поглянув на мою скромну клумбу:
— Добрий день, сусідко! Можна Вам запропонувати гроші на квіти? Купіть їх побільше, на заздрість усім.
Я в непевності знизала плечима. Михайло поклав гроші мені в кишеню халату:
— Візьміть, наша мила садівнице! Не соромтеся. Ви ж красу для всіх робите.
Я, натхненна, накупила екзотичних квітів, кущів. Мій клумба заблагоухала, розквітла у різнобарв’ї. Сусіди ахали й охали від цієї райської краси.
Михайло щоразу зупинявся біля клумби, милувався:
— Тільки у доброї людини можуть так буянити квіти.
Сусід часто частував мене цукерками, плиткою шоколаду, морозивом:
— Це вам, Вірочко, за невпинні труди.
Мені, безумовно, було приємно таке увагу чужої людини.
Йшли роки, потроху все налагоджувалося в нашому домі.
Мама, підлікувавшись, піднялася, повеселішала. Шкіра сина очистилася від екземи. Я раптом відчула себе жінкою у білих мереживах. Хотілося любити й бути коханою. І не звертати уваги на осінній вік.
Ігор, надивившись на хвору бабусю, вирішив стати лікарем. Він легко вступив до медичного інституту. Паралельно працював у лікарні. Невдовзі, став асистувати на операціях. З часом, до Ігора часто зверталися сусіди з проханням визначити діагноз, зробити укол, поставити крапельницю…
Ігор вивчився на реаніматолога.
Ми вдвох із сином зробили косметичний ремонт у квартирі. Ігор купив вживаний іноземний автомобіль. Збирається одружитися зі своєю колегою Інною. Вона кардіолог. Все у нас добре, спокійно.
Телефонує недавно Лариса й охриплим голосом каже:
— Здрастуй, Віро. Можливо, ти мене провідаєш, я в лікарні лежу?
Приїжджаю за вказаною адресою. Захожу в загальну палату. Знаходжу койку з Ларисою.
— Що з тобою, Ларисо? — дивуюся измученному вигляду хворої жінки. В очах Лариси пустота.
— От як вийшло, Віро… Гуляли ми в лісі з чоловіком. Нашли в траві людський череп, принесли його додому. Почистили, лаком вкрили, зробили з нього попільницю. А через півроку загинув твій брат в аварії. Ще через два місяці — наш синок задихнувся в гаражі. З друзями випивав. Я, от, хворію — запалення легень. Господи, навіщо ми той злосчастний череп притащили до себе в дім? З нього почалися мої нещастя, — Лариса гірко заплакала.
— Ні, Ларисо, все почалося з тих пір, як ти побігла до чорних чаклунів і відьом. Череп, це вже наслідок, — я не могла не сказати це Ларисі. Занадто багато лиха вона принесла нашій родині.
— Ти права, Віро. Каюсь. І порчу на вас насилала, і проклинала. Моя злість розливалася чорним дьогтем. Підсумок — прирекла себе на самотність. Прости. Давай забудемо дурні сварки. У молодості за моїми плечами росли крила, а тепер там стирчить бумеранг. Я відчуваю його палючість, — Лариса поникла, притихла, задумалася.
Я про все розповіла Ігору. Він не залишився байдужим:
— Мамо, давай переведемо тітку Ларису в мою лікарню. Там догляд буде краще. Не чужа ж людина.
— Давай, синку, — я повністю пробачила Ларису. Та й пожаліти потрібно її. Залишилася вона одна горе лити. Втратила і сина, і чоловіка.
…Михайло запропонував з’єднати наші долі. Він жив поверхом вище.
— Вірочко, переходьте до мене, веселіше буде час коротати. Ви — вдова, я — вдівець. Нам буде про що поговорити. Згодні?
— Так, Михайло, — я не вірила своєму несподіваному щастю. Воно впало з небес, душу обігріло, засяяло.
Мама за мене зраділа:
— Бачиш, Вірочко, доля твоя поряд знаходилась, поступово до тебе підбиралася, придивлялася. Ти це щастя заслужила.
Лариса швидко йде на поправку, проситься в гості. Покликати? Порадуюся з Ігором і Михайлом…