Я витримав численні жахи, але це мене вразило в наглухо.

Людина я закалена всякими переживаннями та труднощами, але до такого повороту доля мене точно не готувала.

Погано стало собачці моїй Ласці.
Як погано… Перегодувалася всім на світі.

Де ж це п’ятнадцатисантиметрове створіння ховає ще шість додаткових шлунків, я просто не розумію. Вона вимагає їжі з таким завзяттям, що не відрізниш від професійного сироти, і ніколи не може наїстися.
Ми, звісно, піддаємося на цей шантаж і годуємо від щирого серця. Як наївні, Боже святий. Люблячі наївні. Дуже співчутливі.

А як же не шкодувати? Очі в неї, як у тій пісні, що мій тато привіз з експедиції по Карпатах і співав мені замість колискової: “А я сидів, та щиро плакав, і мало їв, і багато (пробач) грабував”.
Дивиться вона кожного разу цими очима, немов в останній раз. Як можна не дати собачці шматочок манго чи карасика?
Добре ще, що не п’є. І не знаю, як би ми в такій ситуації з нею впоралися.

Отож, сталося лихо. Тваринка знову наїлася до відвалу і знепритомніла. Різко, в одну мить. Ось тільки це була весела песичка, і раптом — вже вмираючий лебідь: шия в узел і включайте, мої любі, Сен-Санса.
Ми давай клопотати. Шукаємо кліщів. Температуру міряємо. На градуснику собака зовсім зіпсувалася. Закотила очі, попрощалася з нами й лягла вмирати.

Таксі. Пробки. Прощальні сльози. Найкращий ветеринар на світі.
Поки собака здорова, і дратує своїм ненаситним апетитом, думаєш: “Навіщо я взагалі зв’язалася з цим собаківництвом, проклята, поверну її назад у притулок і все закінчиться, всю душу мені висмоктала!”. А як помирає, так: “Ласочко моя маленька, як я тепер без тебе?”.
Доїхали. Ветеринар повів відомі слова: “Холод, голод і спокій!”. Сутки без води та їжі, потім потроху поїти, вколов щось дуже корисне, градусник теж у те ж місце знову вставив.

Трохи нас заспокоїв і відпустив додому.

Через годину після ін’єкцій собака усміхнулася, Сен-Санса відключили, а в очах спалахнув той самий ненаситний вогонь. Їсти! Пити! Дайте! Зараз помру, покидьки!

Місце на підлозі, де раніше стояли миски, вона вилизала до блиску. Під столом натрапила на якусь випадково знайдену кришку і ганяла її по дому до ранку, сподіваючись, що хтось щось скине з їстівного.
Але ні. Ми були непохитні.
Страшне сталося, коли ми згадали, що в домі ще є кішка, і їй теж треба їсти та пити.

Боже… Двері, які ми з Олексієм тримали разом своїми могутніми тілами, поки кішка їла, здригалися так, ніби з того боку, де була собачка, руйнували стіни. Але ми мужньо тримали оборону.

До ранку пережили тривогу і страх, бо собака своїми лапами без кінця намагалася вскрити холодильник.

Вона стогнала і охала від завзятості так, що ми десять разів сумнівалися в її хворобі.
Тоді це нещасне створіння присіла на підлогу, прямо перед моєю головою і гіпнотизувала мене своми докірливими очима до шостої години ранку, не даючи спати.

З ранку я вирішила, що вся родина не буде їсти, поки ветеринар не дасть відмашку, адже навіть при вигляді чашки кави собака починала стрибати до рівня обличчя. Не мого, на жаль. А Іллі вже 192 сантиметри, і йому ще жити…

В обід я зламала свої позиції і, безшумно пробравшись до холодильника, відкрила банку зеленого горошку. Узявши ложку, рука схибила, і дві горошини, не долетівши до рота, впали мені на тапок.
Боже… Я ледве не втратила ногу… Боже… Ця маленька ненаситна істота всмоктала в себе ті горошини разом із помпоном, що так прикрашав моє домашнє взуття…

А попереду ще тиждень дієтичних тренувань.
Як нам жити, і куди бігти, я просто не знаю. Пишу з ванної кімнати, замкнувшись. Якщо що — не згадуйте злом.

Думаю, що мого тіла їй вистачить максимум на три дні.
А потім? Страшно подумати….