Я ЗМУШЕНИЙ БУВ ПОКИНУТИ СІМ’Ю — ХИТРОЩІ СИНА ЗМІНИЛИ ВСЕ

**19 жовтня 2023 року**

Мені сорок один, і ще недавно я вважав себе звичайним чоловіком із гідною життєвою історією: робота, дім, дружина, двоє дітей. З Марічкою ми прожили у шлюбі більше десяти років. Спочатку все було немов у казці — кохання, пристрасть, розуміння. А потім, як це часто буває, настала рутина. Життя пішло за інерцією, кожен день копіював попередній. Був і секс, і розмови, та всередині я відчував лише порожнечу.

Я почав розуміти, що гублю себе. Поруч із Марічкою я вже не почувався чоловіком — сильним, бажаним. Ніби перетворився на тінь, на бездушний предмет інтер’єру. Це почуття затягувало мене в прірву. І одного разу я зійшов зі шляху. На роботі, у бухгалтерії, працювала жінка на ім’я Соломія. Довго вона посміхалася, жартувала, ловила мій погляд. І ось я наважився — запросив її на вечерю. Так усе й завертілося.

Парадокс у тому, що після початку роману з Соломією мої стосунки з дружиною наче пожвавилися. Між нами знову спалахнула пристрасть, ми почали проводити більше часу разом. Але було вже пізно. Я закохався. По-справжньому. Соломія була не просто коханкою — вона стала моєю співрозмовницею, моїм дзеркалом, моїм віддушином. З нею я знову почував себе чоловіком. Ми були на одній хвилі. Але жити на два фронти було нестерпно.

Усю цю ідилію зруйнував мій батьків син, шістнадцятирічний Тарас. Хлопець не дурний, але зіпсований. Йому усе треба: брендовий одяг, дорогі гаджети. Одного вечора, коли я повернувся від Соломії, він підійшов до мене з невинним виглядом:

— Тату, ти ж був не на роботі? Ти був із Соломією, так?

Я спробував відбрехатися, але він дістав телефон. Фото. Я й Соломія в кав’ярні, у таксі. Повний набір доказів. Я завмер. Він спокійно промовив:

— Мені все одно, з ким ти спиш. Але мамі ти про це не розповіси. А якщо не хочеш, щоб я сам їй усе виложив — переводи мені гроші. На мої «потреби».

Я здався. Платив. Шантаж працював. Спочатку суми були невеликі — по три-п’ять тисяч гривень на тиждень. За мовчання. Але потім він розгулявся. І коли затребував новий айфон, я вибухнув. Сказав, що більше не дам ні копійки. Він погрожував — тоді мати дізнається. І тут я зрозумів: годі. Я сам усе розповім.

Я підійшов до Марічки й у чистоту зізнався. Розповів і про Соломію, і про шантаж сина. Вона слухала мовчки. Без сліз, без істерик. Просто кивнула. Вранці я зібрав речі та пішов до Соломії. Дружина не заважала. А Тарас лишився з нічим: я пішов, гроші припинилися, мати в лютості, і тепер йому доводиться самому розбиратися зі своєю нахабністю.

Не вважаю себе безгрішним. Я зрадив. Але в цій історії я не єдиний винний. Моя помилка — це втеча. А от син… Він обрав зраду. І за це заплатив. А я? Я хоч тепер живу по-справжньому, не брешу ні собі, ні іншим. **Іноді правда боляча, але вона єдина дає шанс почати справжнє життя.**