«Як чоловік ультиматумом змінив ставлення рідних до дружини»

У мого чоловіка Дмитра — велика й галаслива родина. Три брати, дві сестри. Усі давно живуть окремо, зі своїми сім’ями та дітьми. Але до нас у дім приїжджають — стабільно. І не просто на чай, а на справжні бенкети. Привід завжди знайдеться: день народження, хрестини, ювілей. І щоразу це відбувається у нас. Бо, як кажуть родичі, «у вас же зручно, дім великий, подвір’я є». Ми справді купили просторий будинок за містом — довго працювали, збирали гроші. І щойно з’явилося місце з альтанкою, мангалом, зеленим газоном і парковкою — уся родина вирішила, що тепер це їхня «дача».

Спочатку мені це навіть подобалось. Я виросла сама, без братів і сестер. Мені було приємно відчуття, що тепер я ніби частина великої родини. Ми накривали на стіл, смажили шашлики, сміялись. Але потім… потім це перетворилось на каторгу. Уявіть, скільки треба готувати, коли приїжджає більше 15 осіб? І жоден навіть не запитає, чи потрібна допомога. Жінки з порогу сідали в затінку з келихом вина, чоловіки йшли розпалювати мангал. А я з ранку — на кухні. Нарізала, пекла, мила, чистила. Розносила тарілки, прибирала брудні. Лише Дмитро заглядав, винувато посміхаючись: «Тобі допомогти?» Я, стримуючи подразнення, хитала головою: «Сама впораюсь…»

Але найгірше було не це. А те, як я щоразу виходила до гостей: розхристана, у фартуху, без макіяжу. А вони — у найкращому. Ніби на бал, а не на дачу. А мені теж хотілось інакше: вдягти сукню, зачісати волосся, сісти з келихом вина. Але я не встигала. Я була обслугою.

Після таких вечорів Дмитро сам мив купи посуду, відправляв мене спати. Я бачила: він стомився. Один вихідний на тиждень, і той проходить під крики дітей та гомін у альтанці. А він мріяв просто полежати, замовити піцу, подивитись фільм. Але не хотів сваритись із родиною. Я теж мовчала. Допоки одного разу не подзвонив його брат.

— Будемо святкувати мій день народження у вас, як завжди.

Дмитро, поклавши слухавку, повернувся до мене і сказав:

— Завтра ти прокидаєшся, надіваєш свою найкращу сукню, робиш зачіску, якщо хочеш — макіяж. Можемо навіть щось новеньке тобі купити. Але — на кухню не заходиш. Ані ногою. Усе.

— Але як же… — почала я.

— Усе. Хай привозять із собою. Ти не кухарка і не покоївка. Ми теж маємо право на відпочинок.

Я мовчки кивнуНаступного дня родичі здивовано витягали з авто свої страви, а ми з Дмитром нарешті відчули справжній смак свята.