З життя
Як я чекав дружину в аеропорту через затримку рейсу

Відчуваю себе я якось в аеропорту, чекаю на повернення дружини з Італії. Літак затримується вже години на три, і я починаю тихо кип’ятитися. Поруч зі мною аналогічно нервує ще один чоловік інтелігентного вигляду: окуляри, капелюх, портфель… Підходить він до мене, весь нерішучий, і просить постерегти його портфель на кілька хвилин, поки він збігає до вбиральні. Я людина по натурі доброзичлива — погоджуюсь, і ось стою. Півгодини. Годину. Півтори. Вже не просто нервую — мене це доводить!
Нарешті підходжу до сержанта аеропортової служби і описую ситуацію з портфелем. Він просить пройти з ним. Приходимо в чергову частину, починаємо оформляти портфель, протокол, як належить, мої паспортні дані, опис ситуації. Врешті дійшли до опису вмісту портфеля.
Відкриваємо…
Свята Мати Божа! Слава Україні! Портфель до самого верху набитий великими євро-купюрами в банківських упаковках! Ледь не вдавився бородою, усвідомлюючи, що не забрав цього! Відчуваю себе дурнем останнім, навіть сил нема на себе сваритися! Дивлюся, а протоколчик тихенько зім’яли люди у формі та соромливо переглядаються між собою і портфелем… Тут їх як понесло, кинулися до нього і почали запихати пачки грошей у всі кишені, а я стою слину ковтаю… Та сержант змилувався і каже:
— Чого стоїш, годувальнику наш?! Бери собі також, що, ми вже зовсім?!
Кинувся я до портфеля, забувши, як мене звати, і почав теж набирати собі гроші…
Набираю, набираю, набираю, набираю…
Прокидаюся — а ковдра вся в труси заправлена…
