Як я за три години діагностувала собаці п’ять смертельних хвороб, посивіла, оплакала і поховала

Як я за три години поставила собаці п’ять смертельних діагнозів, посивіла, оплакала, поховала… А потім відчинилася ветеринарна клініка.

Історія з щасливим кінцем.

Гектор розбудив мене серед ночі протяжним завиванням.

Треба сказати, що у доберманів інколи трапляються легкі напади співу. Вони можуть виконати ля-бемоль о третій годині ночі просто так, від нудьги. Але частіше від проблем зі шлунком, звісно. А ця штука — взагалі особливість породи.

Тому я не дуже здивувалася звукам собачої арії і, все ще бачачи сон, стала звично вдягатися в спортивний костюм.

Зі словами “йдемо, йдемо, не плач” я відкрила праве око.

І жахнулася.

Картина, що постала переді мною, більше нагадувала екранізацію бюджетного хоррору — на мене дивилася паща, залита білою піною.

Піна була всюди: на підлозі, килимах, диванах.

Сказ! Першою справою подумала я, незважаючи на те, що собака щеплена. Але вакцина, звісно, була прострочена — подумала я другим. Бо ніщо не може стати на заваді аніної параної.

Далі за списком у мене були — піроплазмоз (захворювання, викликане укусом кліща) і отруєння щурячою отрутою.

Від кліщів Гектор був оброблений, а звідки в моїй уяві взялася отрута, взагалі незрозуміло.

Але до ранку ми дожити не планували.

У стані повного відчаю я диктувала прекрасному ветеринару Лесі симптоми наближення до смерті.

Леся, стомлена, так прониклася моїми риданнями, що направила нас до клініки на іншому кінці міста. Бо, за моїми описами, її кабінет просто не впорається. Там немає сучасного обладнання для таких жахливих випадків.

Чи треба казати, що на відкриття клініки я вже чекала на корвалолі. Періодично витираючи агонію піни з пащі, я думала, як донести п’ятдесятикілограмову вмираючу собаку до машини.

На диво Гектор пішов сам. Добралися ми дуже швидко. Вибачаюся перед постом поліції, повз якого ми промчали, як вітер.

На вході в клініку нас чекала команда в рукавичках і зі скальпелями. Жартую, але було видно, що до нашого приїзду готувалися. Чутка про добермана зі сказом, піроплазмозом і укусом чорної мамби дійшла раніше за нас.

Прийом тривав п’ятнадцять секунд. Десять із них ми вмовляли Гектора “відкрити ротик”. Протягом решти п’яти, ветеринар Світлана з віртуозністю фокусника дістала з собачої пащі шматок дерева.

Заноза.

Гриз гілочку, той бобер.

З моторошним діагнозом “стороннє тіло в ротовій порожнині” нас відпустили.

І поки я змивала піну і корвалол із підлоги, доберман заснув, поклавши голову на журнальний столик. Утомився, смертельно хворий 😊.