«Як невістка віддалила мене від сина та онука, хоча я нічого поганого не сказала»

Мене звати Оксана Михайлівна, мені шістдесят три роки, і вже декілька років я живу з болем у серці через те, що стала чужою для власного сина. Усе через його дружину — мою невістку Маріанну, яка робить усе, щоб викреслити мене з їхнього життя. А найболючіше те, що я ніколи їй нічого поганого не робила. Ані слова. Ані погляду. Ані докору. Лише тепло, турботу та щирість. Але у відповідь — мовчання. Холод. Відчуженість.

Коли мій син Дмитро повідомив, що збирається одружуватися, я, звичайно, хотіла познайомитися з його вибраною. Я завжди мріяла прийняти дружину сина як рідну — із любов’ю та повагою. Але Дмитро тоді ніяково сказав:

— Мамо, Маріанна поки не готова. Вона соромиться.

Я зрозуміла. Ну, буває, подумала. Може, дівчина сором’язлива. Але коли почали готуватися до весілля, я не витримала і сказала синові:

— Я що, твою дружину вперше побачу лише на весіллі? Ну це ж як? Я ж не якась далека тітка!

Тоді Дмитро, хоча й неохоче, та все ж умовив Маріанну заїхати до мене. Я чекала. Хвилювалася. Приготувала смачний обід, накрила стіл, купила квіти — щоб створити затишок. Але у відповідь… Маріанна просиділа мовчки. Жодної усмішки, жодного погляду, навіть просте «дякую». За весь вечір вона ледь промовила кілька слів. Ніби її привели насильно. Я списала це на хвилювання, але серце вже защемило.

Після весілля вони оселилися окремо. Молодці — взяли іпотеку, купили двокімнатну у Львові. Я не лізла, не нав’язувалася. Жили — і добре. А потім, через півтора року, народився Ярослав. Моє сонечко, моя радість.

Я сподівалася, що з народженням онука ми з Маріанною станемо ближчими. Ну не може ж жінка, ставши матір’ю, бути такою віддаленою. Але стало гірше. Тепер, коли я дзвоню і кажу, що хочу завітати, Маріанна сухо відповідає:

— Нас не буде. Ми поїдемо.

А потім Дмитро мені розповідає, що вони весь день були вдома. А я розумію — мене просто не хочуть бачити.

Але я не здавалася. Купувала онукові іграшки, книжки, одяг. Привозила фрукти, домашні вареники, намагалася підтримати, додати хоча б трохи тепла. Адже у них іпотека, скрута, Маріанна у декреті… Та все даремно. Коли я приїжджаю, вона навіть не привітається. Просто йде в іншу кімнату і зачиняє двері.

Я сиджу на кухні з сином та онуком. П’ємо чай, граємося, спілкуємося. А вона — ніби нас немає. Як так можна? Я ж із добрими намірами! Ніколи не казала їй нічого образливого. Не втручалася. Навпаки — завжди хотіла похвалити, допомогти. То чому ж я для неї — як чужа?

Може, вона боїться, що я лізу не в свою справу? Але ж я не така! Я просто хотіла бути частиною їхньої родини, ділити радість і підтримувати. Що в цьому поганого?

Я вже не знаю, як мені бути. Не хочеться їхати туди знову, але й без онука — серце болить. Я люблю свого сина. Люблю його сім’ю. Але, мабуть, не всім потрібна моя любов…

І все ж я не здаюся. Вірю, що колись Маріанна вийде з кімнати, сяде за стіл і скаже: «Заходьте, мамо Оксано. Ми вам раді». Хоч би дожити до того дня…