Як тільки зустрілися, життя покращилося.

Іван з Оксаною одразу жити почали добре. Закохалися. Весілля гарне зіграли. І з першого ж дня – у власному будинку. Іван разом з батьком його збудував. Високий вийшов дім, статний такий, з великими вікнами, що дивляться на подвір’я та на вулицю. Подвір’я просторе, з клумбами-квітами. А позаду будівлі для худоби та немалий город, що тягнеться рівними грядками туди, де сонце встає.

Господарям трохи за тридцять, а у них уже шестеро дітлахів у домі та по подвір’ю гасають. І це, звісно, правильно.

Аж раптом, молодша сестра Івана, Ярина, що жила у сусідньому селі і щороку народжувала незрозуміло від кого, перейшла межу з горілкою – одного ранку не прокинулась після чергової гулянки.

Чого тут розмовляти? Іван зібрався. Поїхав. Оксана ж не могла від дітей та господарства відійти. Поховав. Усе як треба, по-людськи. І додому приїхав.

Стоїть на порозі, а спереду чотирьох племінників обіймає. Молодшому, Сашкові, чотири.

Оксана на стілець сіла мовчки та дивиться. І діти так само мовчать та дивляться. Що ж їм ще робити?

Оксана руки об фартух витерла та й каже:

– У мене ж навіть солі не вистачить, щоби борщ на всю ораву посолити.

– А ми його і без солі поїмо, – Іван відповідає дружині. Та й усміхається.

Ну, і Оксана усміхатися почала. А що їй ще робити?

Двоюрідні ж одразу кинулися до приїжджих, щоб їх роздягнути та розгорнути.

Гарна вийшла родина, коли всі діти змішалися. І головне – їх не так вже і багато: всього десять на такий просторий дім.

Аж ось вже наприкінці наступного літа через село, як буревій, промчав циганський табір. З пожежею, зметаючи все на своєму шляху. Після тієї бурі багато господарок недорахувалися барвистих покривал, вивішених на парканах для сушіння, курей та качок. А у Середи навіть порося з двору вкрали!

Тільки Івана з Оксаною цигани залишили з подарунком.

Ввечері Оксана вийшла на ґанок, а там – вузлик з червоного ганчір’я. Вона й не одразу зрозуміла, що це, бо вузлик мовчав собі тихенько.

Коли вже вдома на столі розгорнули – всередині хлопчина смаглявенький. Такий гарненький. Лежить, пихкає і антрацитовими очима всіх навколо розглядає.

Іван через плече дружини зазирнув та каже:

– А що? Добре. Тепер у нас у родині чоловіків на одного більше буде, ніж жінок. Та й наше біле волосся з чорними кучерями розбавить.

А Сашко, який був наймолодшим нещодавно, узявся за край столу, підтягнувся, розглянув молодшого брата та каже:

– Оце нам пощастило, скажи, тату! У всіх цигани вкрали щось, а нам навіть Василька в подарунок залишили!..

І всі разом зашуміли, задвигалися. Почали новому братові життя облаштовувати.

Що далі розповідати? Все як у всіх: діти ростуть, батьки старіють. Іван ось тільки раз за разом стіл у хаті подовжував. Як черговий син чи дочка до школи йде, треба ж і йому десь уроки робити. І робили. І старалися. І в домі все разом робили.

Коли якось у школі на зборах вчителька заговорила про труднощі перехідного віку, Іван з Оксаною (на батьківські збори вони завжди разом ходили) переглянулись та зніяковіли вдвох, бо всі ці труднощі прогавили. Залишилося тільки Василька не впустити.

А як його впустиш, якщо все як треба? У школі – доглянутий. У домі він у свої чотирнадцять всю чоловічу роботу робить і іншим допомогти намагається.

Спокійно, гідно дочки заміж повиходили і до чоловіків пристроїлися. Хлопці теж поодружувалися й кожен у своєму домі жити почав.

Василько в армії відслужив і до старих повернувся. Хотів у місто поїхати, далі вчитися – куди там. Що літо, двір повен онуків, Василькових племінників.

А він чекає всіх, як заморських принців. Готується…

Гойдалки у дворі поставив. А для малих пісочницю зробив. У неї ж відрами з річки промитого піску натягав. Ближче до паркану, для малюків, кому ще на річку не можна, басейн вирив-облаштував. Туди зранку шлангом води напускав, щоб нагрілася, щоб діти носами не шморгали. А в сільському магазині накупив качечок-дельфінчиків, щоб прям зовсім на море було схоже.

Так вся ця орда кожного літа не до діда з бабкою їхати збиралася, а до дядька Василька.

А він сяде навпочіпки біля воріт, зарісши майже до очей чорною щетиною, і чекає. А як побачить чергового племінника чи племінницю, якось раскине руки на всю ширину і як чмихне посмішкою своєю цукровою, так діти до нього летять стрімголов, трються, тряються об колючі щоки, а самі в вухо хочуть шепнути: «Ти, дядько Василько, чекав мене?»

Він же цілує, цілує кожного і обов’язково відповідає: «Ще й як чекав! Більше за всіх!…»

Але найбільше щастя ввечері настає, коли посуд перемито, діти скупані й потрібно йти спати.

Діти, всі до одного затаїлись і чекають. Встає дядько Василько тоді і каже гучним голосом:

– Нуу… хто сьогодні зо мною ночувати на сіно йде?…

І тут всі галасують. Кричать, напевно, так, як раніше «ура» на демонстраціях кричали…

Вранці вже, дуже рано, бабуся Оксана полізе на сеновал, щоб перевірити, чи не зніс там яйце якийсь з блудливих курей, і побачить: прямо посередині розстелено величезний такий тулуп і на ньому спить цілком щасливий гарний чоловік. А навколо, як курчата, діти до нього туляться – до обличчя, рук, ніг. І сплята всі. Всі дванадцять.

А чого?

У Івана з Оксаною вже одинадцять онуків народилося…