Як він посмів? Історія тріщини в шлюбі

“Як він сміє? Історія однієї тріщини у шлюбі”

– Годі, з мене досить! – гримнув кулаком об стіл Ігор, і фарфорові тарілки на кухні підскочили від удару. – Зроби так, щоб я більше ніколи її не бачив!

– Ти це серйозно? – Маріна глянула на чоловіка з-під лоба, голос тремтів від лютості. – А тебе не бентежить, що я теж тут живу і маю право запрошувати кого хочу?!

– Поки живеш, – буркнув він.

– Ота-ко?

– Я сказав усе, – кинув Ігор і, різко вставши, перекинув стілець. Вийшовши з кухні, він з силою грюкнув дверима.

Маріна залишилася сама. Серце калатало у скронях. Слова чоловіка лунали в голові, як ляпас. “Поки живеш”… Як він сміє?

Ганна – її найкраща подруга з дитинства. Разом росли в Білій Церкві, ховалися під одним парасолькою від грози, ночували одна в однієї, витягали з пригод, про які тепер навіть згадувати смішно. А тепер Ігор вимагає, щоб Маріна викреслила її з життя?

Чому? Тільки тому, що Ганна не одружена? Тому що вона не сидить удома з борщами та ганчірками, а ходить на побачення, сміється, живе? Що з того, що їй дарять подарунки кавалери? Це її життя, її правила.

Маріна розповідала Ігорю про всі їхні дівочі пригоди. Раніше він сам сміявся! А тепер раптом – заборонити? На якій підставі?

Вона увійшла у вітальню, вирішивши розставити всі крапки над “і”.

– Ігорю, ми з тобою не домовились. Поясни, чому ти так розлютився на Ганну? Що вона тобі зробила?

– Мені?! – він усміхнувся. – Та ще й не вистачало! Просто годі тягати її до нас додому.

– Поясни.

– Ти серйозно не розумієш? – він схопився, ніби збирався вибігти на вулицю у капцях. – Твоя Ганна – пустодзвінка. Міняє чоловіків, як рукавички. Сидить на чужих шиях. А ти це схвалюєш. Ти з нею дружиш. Отже – підтримуєш.

Маріна здивовано кліпнула:

– Ігорю, ти з глузду з’їхав?! Я тебе кохаю, мені ніхто інший не потрібен!

– Звичайно. Кохаю-не можу. А сама заздриш – і Ганні, і своїй Олені!

Маріна спалахнула:

– До чого тут Олена?!

– А до того, що і її у моєму домі більше не буде!

Маріна завмерла. Все стало на свої місця. Олена, молодша сестра, колись потрапила в гучну історію. Кілька років зустрічалася з чоловіком, сподівалася на сім’ю. А він, як виявилося, був одружений і мав двоє дітей. Коли правда виплила, у родині стався скандал. Всі осудили Олену. А далі – подарунок долі: чоловік з родиною поїхав у інше місто і… залишив їй квартиру. Невелику, але в самому центрі.

Тоді всі раптом замовкли. Хтось навіть похвалив: «Хоча б гарно вчинив». Маріна, звичайно, розповіла Ігорю, і, мабуть, не втрималась від зітхань.

– Ну, скажи хоча б щось! – гримнув Ігор, виводя дружину зі ступору.

– Скажу: Олена доросла, сама вирішує, з ким їй бути і які подарунки приймати.

– Авжеж! Отримала квартиру – і щаслива. А ти хіба не заздриш? Ти ж сама очі світила, коли розповідала!

– Нісенітниця. Уяви, що у тебе є друг, який постійно крутить романи з дівчатами, возить їх по ресторанах. А твій брат, батько двох дітей, раптом дарує одній із них квартиру. Тобі було б приємно?

– Мені байдуже. Це їхнє життя, не моє, – тихо сказала Маріна.

– От і добре. Але в моєму домі цим панянкам більше не місце. Ні твоїй Ганні, ні Олені!

Маріна не відповіла. Вона пішла у ванну, відкрила воду й заплакала. Від безвиході, від безсилля, від того, що кохана людина не просто не чує – вона судить. Судить по уривках, по власним фантазіям. Він не бачить у ній жінку, яка щодня поряд, яка підтримує, готує, слухає, живе з ним. Він бачить лише відблиск чужих вчинків.

І що тепер? Розлучення? Чи мовчки підкоритися і зрадити тих, хто був поряд все життя? Ніби й вибору нема. Але думка, що вона стане зрадницею самої себе, була найжахливішою…