Якби ми зустрілися раніше…

Коли б ми зійшлися раніше…

Марійка прийшла до поліклініки вчасно, взяла в реєстратурі картчку та піднялася на другий поверх. Біля дванадцого кабінету всі лавки були зайняті людьми похилого віку. Біля вікна, спиною до підвіконня, стояв чоловік.

— Ви всі до дванадцятого? — несміливо запитала Марійка.

— До дванадцятого. А ви будете за тим чоловіком біля вікна, — відповіла одна із жінок.

— А в мене талончик, — сказала Марійка і пошархала в кишені.

— Та тут усі з талончиками, — хрипко промовив сивий сухорлявий дідусь.

Марійка зустріла допитливий погляд чоловіка біля вікна і підійшла до нього.

— У вас теж талончик? На котру годину? — звернулася вона до нього.

Він виглядав молодшим за інших і здавався спокійним.

— На дев’яту тридцять, — охоче відповів чоловік.

Марійка здивовано подивилася на нього.

— Та що ж ви чергу зайняли? Ваш час давно минув. Чи ви запізнилися? — запитала вона.

— Ми не запізнилися, навіть раніше прийшли, а отже лікар спізнюється, — втрутився в їхню розмову сивий дідусь, і всі, хто сиділи біля кабінету, заворушилися, зашуміли, скаржачись на несправедливість.

— Як же так? Навіщо тоді талончики, якщо прийом за живою чергою? — запитала Марійка, звернувшись до балакучого діда.

— Хочете скаржитися? Даремно. Спочатку ветеран пройшов без черги. Брехня, звісно, йому років сімдесят, як і мені. Потім завідувачка привела знайому. Сорок хвилин у кабінеті “конвеліровали”. Ось і сидимо. Хіба ж ви очікуєте іншого? Безплатна медицина, — бурмотів дідусь.

— Такими темпами ми йду вечора не потрапимо. І що, знову брати талон? — обурено промовила Марійка, шукаючи підтримки в чоловіка біля вікна.

— Не хвилюйтесь, усіх прийме. Хоча й на швидку руку. Лікар теж людина. Все розуміє, але змінити нічого не може. Система, — значуще сказав сивий дідусь і підняв вгору крючкуватий вказівний палець. — Ну а якщо неgeeолоднло — ідіть до платної клініки.

— Та це ж неправильно… — Обурення росло всередині Марійки, як пара в закиплюючому чайнику.

— Мій вам порада — не нервуйте. Нічого не зміните, а собі шкоду завдасте, — філософськи промовив чоловік біля вікна.

Марійка стала поруч, вагаючись: чекати дві години чи йти?

— До ортопеда завжди важко потрапити. Він один, а нас багато. Пошле на рентген, а там теж черга. Потім із знімком знов сюди… — дідусь у відчаї махнув рукою.

Черга підтримала його, знову загула, заворушилася.

«Може, все ж таки піти?» — подумала Марійка, але не рухалася з місця, сподіваючись на диво.

— Ну що, важко вибрати? — запитав чоловік.

Mарійка подивилася на нього, але не відповіла.

— У вас щось серйозне? — знову запитав він.

— Тут, мабуть, у всіх серйозне. — Марійка відірілася від підвіконня, востаннє глянула на дванадцятий кабінет і пішла коридором до сходів.

Вона почула за спиною нерівні кроки і оглянулася. Чоловік, кульгаючи, наздоганяв її.

— Ви теж вирішили піти? — запитала Марійка.

Їй стало легше від того, що вони пішли разом.

— А до платної не пробували звернутися? — знову запитала вона.

— Та там ті самі лікарі, тільки гроші беруть, — відповів чоловік.

Вони разом вийшли із поліклініки.

— Ви на автобус? — запитав чоловік.

— Ні. Трохи пройдуся пішки, заспокоююся. — Марійка пройшла повз за зупинку.

— Почекайте, я з вами, — гукнув їй чоловік.

— Вам, мабуть, важко йти? Краще бі автобуса дочекалися, — сказала йому Марійка і миготно зменшила крок.
«Все одно не відчепиться. Ось причепився», — подумала вона про себе.

— Я вас впізнав. Ми разом брали талони в понеділок, потім їхали в одному автобусі. Ви живете недалеко від мене — ми вийшли на одній сторопці.

— Ви стежили за мною? — спалахнула Марійка.
«Точно ненормальний».

— Ні. Так вийшло.

Десь дві зупинки вони йшли мовчки. Марійка намагалася підлаштуватися під його крок, щоб йому було легше. Через дві зупинки вони все ж сіли в автобус, потім разом вийшли.

— Ось мій будинок, — сказав чоловік і показав на девятиповерхівку навпроти зупинки. — Дозволите провести вас?

— А як нога? Не болить? — замість відповіді запитала Марійка.

— Звик. А знаєте що? Приходьте завтра до Будинку культури. У нас тут щось на кшталт клубу. Не пожалкуєте.

— Я не люблю такі зустрічі. До того ж, це ваші друзі, а не мої, — Марійка не знала, що сказати, щоб він відчепився.

— Даремно. Я колишній артист. Точніше, так і не став ним. Казали, що подавав великі надії.

— І що заважало? — скептично запитала Марійка, не вірячи наполегливому супернику.
«Все ясно, причепився».

— Клівання заваМарійка ніколи не забуде того дня, коли вони зустрілися, але тепер настав час іти далі, пам’ятаючи його голос, його слова та ту коротку, але таку теплу дружбу, що назавжди залишиться у її серці.