Якщо вже доля вирішила

Ось адаптована та ж сама історія, але в українському культурному контексті:

Оленко, ну чого ти там забарилась? сказав Андрійко, коли вона нарешті вийшла з хати. Вони вчилися в одному класі. Запізнимося до школи.

Мама гарячий чай налила, ледве не обпеклася, відповіла Оленка, поки охолонув. Та не запізнимося, недалеко ж, сміялася дівчина.

Жили Андрійко з Оленкою по сусідству, через тин. Батьки їхні добре ладнали і навіть іноді жартували, що дітей непогано б звести адже вони дружили змалечку.

Андрійко був єдиним сином у Наталі й Івана. Мати дихати на нього не могла. Для неї він був найрозумнішим, найкращим, шанобливим і справді таким виріс. Оленка була скромною та тихою, але жвавою хазяйкою: вміла шити, вязати ще в старших класах, могла приготувати їсти, поки мати на роботі. Багато чому навчилася від матері.

Ось Оленку й треба нашому Андрійкові за дружину брати, діловито говорила Наталя чоловікові.

Так, якщо повінчаються, можна й тин знести, одним двором житимемо, жартував Іван.

У селі всім здавалося, що так і буде одружаться Андрійко з Оленкою, вони ж завжди разом. Андрійкові Оленка подобалася, але не так, щоб голови позносило, а дружили міцно. Оленка теж сподівалася на свого сусіда.

Коли вчилися в десятому класі, до них прийшла новенька Маряна. Андрійко закохався з першого погляду. Гарненька темноволоса дівчина, з ямочкою на підборідді, а в очах сум.

Маряна з матірю Ганною переїхала до села з міста. Сум у її очах був через загибель батька. Врятував сусідського хлопчиська на річці виштовхнув його, а сам не зміг вибратися. Потім їм сказали, що серце його підвело.

Після похоронів, яких вона дуже любила, не могла дивитися на того хлопчика. Не виходило це з голови.

Мамо, мені так бракує тата, що іноді й дихати важко, і не можу дивитися на того вона навіть імя його не вимовляла.

Ганна вирішила поїхати з міста їй теж було важко, все нагадувало про чоловіка. Здала квартиру, знайшла за оголошенням невеличкий будинок у селі, купила його й поїхала з дочкою подалі від усього, що нагадувало про трагедію.

Оленка подружилася з Маряною, а дізнавшись її сумну історію, щиро співчувала. Вона бачила, що Андрійко закохався у Маряну, але зла на них не тримала.

Минув час. Андрійко тепер зустрічався з Маряною, але його закоханість сильно засмутила матір Наталю.

Андрію, негарно обманювати почуття й сподівання Оленки, ви ж з дитинства разом, а тут якась заїзджа затуманила тобі голову. Оленка буде тобі гарною дружиною, а хто ця Марянка невідомо. Може, й нічого робити не вміє, а Оленка вже готова господарка.

Мамо, ти ж нічого про Маряну не знаєш, нащо так говориш? Та й Оленка знає, я їй нічого не обіцяв, це ти вирішила, що ми повинні одружитися.

Іван мовчав, але коли дружина накидалася на сина, все ж таки заступився:

Наталю, ну чого ти до сина чіпляєшся? Андрій сам вирішить, на кому одружуватися, це його життя.

Сам? Та що він сам вирішить, зруйнує собі життя з цією заїжджою, а ти говориш, ніби він тобі не рідний. Це все твоя мати тобі голову задурила.

Іван уже втомився від ворожнечі між своєю матерАле однаково, як би там не було, вони всі зрозуміли, що справжнє щастя це коли поруч ті, кого ти любиш, і неважливо, через скільки перешкод довелося пройти.