Ясність вибору: Не хочу тягнути чоловіка на своїх плечах!

На чистоту: Мені не потрібен чоловік, якого я маю тягнути за собою!

Звати мене Катерина Новак, і я живу в місті Біла Церква на березі річки Рось. Ми з Михайлом разом майже три роки, а останній рік ділимо житло. Я знаю його сім’ю, а він — мою. З весни ми обидва почали працювати і це нас надихнуло на сміливі плани: почали говорити про весілля, дітей, про майбутнє, яке здавалося таким близьким і реальним. Але все розлетілося вщент у чорний день на початку червня, коли життя Михайла розсипалося на уламки. Його мати померла — раптово, нещадно. Повертаючись з роботи, впала просто на вулиці від серцевого нападу і померла по дорозі до лікарні. Це був нищівний удар, біль стала нестерпною для всіх нас.

Я не відходила від нього ні на крок. Михайло — це чоловік, якого я люблю, з яким вирішила пов’язати своє життя. Я була поруч, ділила його безсонні ночі, витирала сльози з його щік, мовчки терпіти, як він заливає горе горілкою, одну за одною спорожнюючи чарки. Я тримала його за руку, коли він падав у безодню відчаю, в чорну прірву, де не було світла. Навіть коли він відштовхував мене, кричав, щоб я не бачила його слабкості, я залишалася. Я не могла залишити його одного в цьому пеклі. Він був усім для мене, і я була готова розділити його біль разом з ним.

Але місяці минають, а Михайло все той же — зламаний, загублений. Він замкнувся у чотирьох стінах, відірвався від світу. Не зустрічається з друзями, днями не каже мені ні слова. Що б я не пропонувала — піти на прогулянку, відволіктися, жити далі, — він відвертається, дивиться порожніми очима і мовчить. Цілими днями сидить вдома, вдивляючись в одну точку, нічого не роблячи. Він навіть узяв неоплачувану відпустку, ризикуючи назавжди втратити роботу. Я не знаю, як витягти його з цього занепаду. Розумію, яка це втрата — втратити матір, але він наче помер разом з нею. Коли я намагаюся сказати, що життя триває, що треба боротися заради живих, він кидає мені в обличчя: «Ти бездушна, цинічна!» Може, він і правий, але я не можу не думати про інше.

Що, якщо це не кінець наших випробувань? Адже життя не щадить — попереду чекають нові біди, нові удари. Якщо при кожному такому горі він буде ламатися, як суха гілка, як ми впораємося? Якщо мені завжди доведеться бути тією, хто тягне все на собі, я просто не витримаю. Та й не хочу я такої долі! Мені потрібен чоловік поруч — сильний, надійний, з яким ми будемо ділити тягарі порівну, а не той, кого я повинна волочити за собою, як тяжкий вантаж. Я втомилася бути його опорою, його рятівним кругом, поки він тоне у своєму морі сліз і не намагається навіть виплисти.

Я боюся зізнатися в цьому навіть найближчим. Раптом і вони осудять мене, назвуть холодною, безсердечною? Уявляю, як подруги дивляться з докором: «Його мати померла, а ти думаєш про себе!» Але я не кам’яна — я теж страждаю, теж плачу ночами, дивлячись на нього, на цю чужу, загублену людину, в яку перетворився мій Михайло. Де той хлопець, що сміявся зі мною, будував плани, мріяв про наше майбутнє? Його більше нема, і я не знаю, чи повернеться він коли-небудь. Мені страшно — страшно втратити наше кохання, страшно залишитися з ним таким, страшно піти і потім жаліти.

Я не хочу залишати його в біді, але і не можу більше бути його доглядальницею. Щодня я бачу, як він згасає, і відчуваю, як згасаю я. Робота, дім, його мовчання — все тисне на мене, як бетонна плита. Я мріяла про родину, про щастя, а отримала це — нескінченну тугу і самотність удвох. Як мені врятувати наше кохання? Як витягти його з цього болота? Або, може, час рятувати себе? Я не знаю, що робити. Серце розривається між співчуттям до нього і бажанням жити своїм життям. Прошу, допоможіть порадою — як мені повернути його до життя чи знайти сили піти, якщо він уже не той, кого я любила? Я на краю прірви, і мені потрібно світло, щоб вибратися.