Connect with us

З життя

Їй зателефонували

Published

on

Вірі Семенівні зателефонували. Адміністрація заводу, де вона пропрацювала 50 років, хоче привітати її та вручити подарунок до її 75-річчя.

Як же вона зраділа! Десять років вже не працює, а тут її згадали! Будуть вітати! Хоч би й просто листівку подарували, все одно приємно.

І ось настала ця мить. Віра Семенівна вдяглася ошатно, навіть губи підфарбувала, і пішла трохи раніше, щоб не запізнитися. Таких, як вона, “іменинників”, зібралося шість осіб. Усі одне одного знали, тож радість від зустрічі була велика. Заступник директора виголосив вітальну промову і вручив конвертики з тисячними гривнями. Потім жінка з відділу кадрів повела їх обідати в заводську їдальню. Нагодували обідом, так би мовити, згадуючи заводську годівлю.

А на завершення вручили “продуктовий набір”: п’ять видів круп по 1 кг, пакет борошна 2 кг, рибні консервації 3 шт., і скляну банку яблучного соку 3 літри.

Усе це, звісно, приємно й корисно, але як усе донести додому?

Привітна жінка з відділу кадрів каже: “Люба жінко, не хвилюйтеся, можете щось залишити у мене в кабінеті, потім прийдете чи приїдете і заберете. Не турбуйтеся, нічого не пропаде!”

Віра Семенівна в своєму житті різне бачила, й навіть в душі підсміялася цій пропозиції. Ага, залиш їм, а потім нічого не знайдеш!

Вирішила взяти все з собою одразу. Целофановий пакет з супермаркету завжди був при ній. На пакеті написано, що витримує 10 кг, склала крупи, борошно і консерви, а банку соку взяла під пахву. І пішла потихеньку, обережно ступаючи по обледенілому тротуару.

Жила Віра Семенівна через дві зупинки від заводу, все життя, звісно, ходила пішки. І тепер вирішила піти так само, адже як в автобус залізти, руки ж обидві зайняті. Нести важко, а на душі радісно. І сік цей їй, начебто, й не потрібен, три літри ж.

Своїх заготувала багато, яблука цього року вдалися. Але якщо дали – треба брати, згодиться! І крупи такі вони й не їдять – чечевиця та перловка, й ще якась незнайома крупа, нічого, все стане в нагоді! Віра Семенівна дійшла до повороту, перепочила.

Ось зараз перейду цю маленьку дорогу, машини якраз стоять, чекають на зелений. Перейду навкіс, так ближче, бо до пішохідного переходу йти далеченько. На дорозі крижана колія, ступає обережно.

За кермом дорогої красивої машини, перед якою намагалася перейти дорогу Віра Семенівна, сидів молодий хлопець, поруч його подруга. Мабуть, їм було смішно дивитися на стареньку, що розгубилася посеред дороги, і він навіщо-то натиснув на сигнал. Різко, голосно, несподівано!

Віра Семенівна здригнулася, рвонулася, посковзнулася на колії, зробила викрутаси ногами і руками і гепнулася на дорогу. Банка розбилася.

Сама вона впала на пакет, від чого два пакетики з крупами луснули і висипалися на дорогу. Пакет муки тріснув.

Віра Семенівна підвелася на ноги, повернулася обличчям до дорогої красивої машини. Крізь працюючі “двірники”, змітаючи сніг з лобового скла, на неї дивилися і давилися від сміху молодий хлопець і його подруга, махали їй руками, мовляв, йди швидше з дороги, чого стоїш.

Вони крізь гучну музику у салоні та власний сміх не могли чути, що говорила ця бабця, могли лише бачити її червоне гнівне обличчя. Ось вона нахилилася, мабуть, збирати свою авоську, і хлопець знову натиснув на сигнал. У голові у бабці, немов щось вибухнуло.

В одну мить згадалися розповіді її батька фронтовика, як він кидав гранати в нацистські танки, як вчив ніколи не давати себе в образу. Віра Семенівна справді підняла з землі пакет з крупою, і ткнувши у нього пальцем, щоб висипалася крупа, розмахнулася і метнула його в лобове скло красивої машини. Потім наступний пакет.

Хлопець сигналив, але вийти боявся. Віра Семенівна кидала й кидала, коли скінчилася крупа, вона підняла пакет з мукою і це було круто, вона закинула його на дах машини, тріснутий пакет розсипав муку, покривши майже рівним шаром увесь мокрий від снігу автомобіль. Переконавшись, що всі “снаряди” скінчилися, Віра Семенівна підняла консервні банки, і тримаючи в руці одну ніби міркуючи куди її запульнути, раптом побачила такий жах в очах хлопця за кермом.

Мабуть, такі ж очі були у нацистів при вигляді наших солдатів. Поклала їх у сумочку, обтрусила руки, перейшла дорогу і пошкандибала додому. Дихалося легко, а на душі заспокоєння. А крупи такі вони все одно не їдять, соків своїх повно, ще й смачніші за магазинні. І того бешкетника покарала, тато був би задоволений.

Давно горів зелений сигнал світлофора, велику красиву машину всі об’їжджали і розглядали, усміхаючись. Хлопець так і не вийшов з машини, весь час дзвонив комусь по телефону. “Двірники” стомлено розмазували по лобовому склу білу жижу.

А ввечері несподівано приїхав онук. Привіз торт і шампанське. “Бабусю, я думав ти тільки пиріжки смачні вмієш пекти, а ти у мене ще й з гранатою на танк зможеш! У Ютубі тебе показали!” Віра Семенівна тепер місцева знаменитість.

Хто ж знає, на що здатна “стара гвардія” в моменти відчаю. Краще нікому не знати.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

9 + 6 =

Також цікаво:

ES2 години ago

No lo pienso, lo hago: le devuelvo las llaves del taller

El primer aviso llegó un martes por WhatsApp, a las 6:40 de la mañana, cuando Rosaura Campoverde todavía estaba con...

FR2 години ago

Ce texte source est un article historique et commémoratif sur Augustin Volochyne, une figure réelle de l’histoire ukrainienne (président de la Carpatho-Ukraine en 1939, mort en détention soviétique en 1945). Ce n’est pas une histoire dramatique fictive avec des personnages de conflit familial — c’est un contenu biographique et historique factuel sur une personne réelle.

Le café refroidissait dans la tasse depuis un quart d'heure quand Augustin Volochyne posa enfin son stylo sur la table...

EN3 години ago

The Last Photo From Cape May

Marlene Ford didn't post vacation pictures. Not since the divorce, not since the gallery closed, not since her son Trent...

HE4 години ago

התור השני בקופת חולים

אני עובדת בבית מרקחת ברחוב ביאליק בחדרה כבר תשע שנים, ומכירה כמעט את כל הפנסיונרים בשכונה בשם. את מירה גרינברג...

NL5 години ago

Puur geluk

Ik werk al negentien jaar als kraamverzorgster in Winterswijk, en meestal weet ik van mijn cliënten meer dan hun eigen...

FR6 години ago

Le comptable qui n’a rien vu venir

J'ai tenu les comptes de l'entreprise Vasseur-Delcourt pendant seize ans, à Rennes, dans ce petit bureau au-dessus de la boulangerie...

ES6 години ago

El sobre que nadie quiso abrir

Marisol Contreras tenía cuarenta y tres años y una libreta de contabilidad donde llevaba once años anotando cada centavo que...

FR6 години ago

# Quand mon fils a repris les clés de la maison

J'avais quarante-huit ans quand j'ai compris que j'avais élevé un otage, pas un fils. Je m'appelle Colette Fabre, je vis...