Connect with us

З життя

Їх не стало: ні ввечері, ні вранці, ні через тиждень, коли від Тіні лишилась тільки спогадка

Published

on

Вони не повернулися. Ні ввечері, ні вранці наступного дня. Ні через тиждень, коли від Тараса тільки тінь залишилася… Спочатку він, звісно, намагався вирватися. Скавчав, відчуваючи, як груба мотузка впивається у шию. Але терпів. А коли вже нестерпно стало… Нарешті зрозумів…

Тараса залишили за містом. Завели в хащі, прив’язали до дерева короткою мотузкою і пішли, не озираючись…

Спочатку він нічого не зрозумів, навіть не встиг злякатися. Думав, це така гра. Мало що? Гавкнув кілька разів у пустоту шелестливого кронами лісу, ліниво повиляв хвостом і приготувався чекати. Вірно. Так, як тільки собаки вміють.

Але вони не повернулися. Ні ввечері, ні вранці наступного дня. Ні через тиждень, коли від Тараса тільки тінь залишилася.

Спочатку він намагався вирватися, звісно. Скавчав, відчуваючи, як груба мотузка до крові врізається в шию. Пробував гризти дубову кору, траву жував… Пити дуже хотілося. Але терпів. Як же не терпіти, якщо господар наказав, хіба можна самому хазяїну суперечити?

А коли зовсім нестерпно стало, коли об ребра, що випирали, різатися можна було… Нарешті зрозумів. Навіть завити хотів, та тільки язик висох, до неба прилип. І хочеться – а пащу не відкриєш. Та і сил не залишилося. Ні на що. Дихання, і те з трудом давалося, а отже…

Кінець? Самотній, безславний… Мучительный. І лише одна думка в свідомості, що починає плутатися – за що? Хіба можна так? Зрадити? Залишити. Видати на повільну смерть…? Адже він помирає…

Він вже зовсім втратив відчуття часу. Вчора, сьогодні, завтра… Чи не все одно, якщо кожен день схожий на попередній. І мотузка, що врізається в шию, залишила під собою некрасиві шрами, які, здається, встигли загноїтися, більше не жалить. Не відчувається.

А ось сточені об грубу кору зуби все ще болісно ниють. Як ниють обдерті в кров лапи, що вскопали нерівне півтораметрове коло навколо старого дуба, до якого він прив’язаний.

Цей земляний, колись вкритий травою п’ятачок став його особистим пеклом. Не зійти, не вирватися. Не дотягтися лапою за окреслені, подряпані краї. Клітка. Наповнена співом птахів клітка.

Дуже скоро все закінчиться. Він знав. Відчував. І з якоюсь приреченою рішучістю прикрив слізливі очі. Впал в безпам’ятство, востаннє змахнувши кінчиком хвоста, і…

– Давай, мій хороший, давай! Прокидайся! Дихаєш, бачу, дихаєш! А решта все дурниця! Ти дихай головне, дихай, хороший! Андрію! Андріюшо, ось так тримай, ось… Давай, давай… Ще! Ще трохи! Ну ж бо!

Тарас здригнувся. На пересохлий язик впали перші краплі вологи. Побігли тонкою прохолодною струменем по гортані, обвалилися в пустий шлунок, змусивши його ще раз болісно здригнутися.

– Молодець! Який ти молодець! Ще трохи! Ось так! – новий ковток води, і Тарас з трудом розлеплює повіки.

Двоє. Людей, що стоять біля нього навколішках, двоє. Хлопець і дівчина. Дівчина дитину чекає. Округлившийся живіт так і натягує і без того натягнуті на кофті кнопки. Молоді, метушливі, зовсім як…

Ні. Тарас не хоче згадувати. Ні дурного страху, в очах молодої хазяйки вагітної поселився. Ні обережного погляду хазяїна і шепоту в темряві: “А раптом вкусить?”…

Болості і так вистачає. І він просто слухає. Слухає ласкаві уговаривающие голоси, тримається за них, як за рятівну соломинку.

Напевно, життя все ж для чогось потрібне. Інакше чому він за неї так чіпляється…

*****

– Тарас! До мене, хлопчику! – Настя, його нова господиня, закликаючий махає рукою.

І він на всіх лапах мчить до неї з іншого кінця світлого парку, не забуваючи прихопити обсмоктану, майже перекушену навпіл паличку. У її ніг на зеленій, пахнучій літом і квітучими неподалік липами траві, копошиться маленька Софійка.

– Тарас! – радісно щебече вона, обвиваючи міцну шию, що підноситься над нею, пса пухкими дитячими рученятами.

І, голосно розсміявшись, дарує йому черговий слинявий, наповнений смаком ванільного морозива поцілунок у і без того мокрий ніс. Він, звісно, терпить.

Хоча, навіщо брехати самому собі – йому подобається! Шалено, до щенячого визгу, подобається. Подобається його нова сім’я: метушлива, емоційна, але добра і щира Настя і строгий, схожий на скелю, але завжди справедливий, Андрій.

Тарас пам’ятає, як він виніс його на руках з лісу. Як акуратно укладав на заднє сидіння машини, примостивши його бідову голову на коліна сілої туди дружини…

Подобається річна, зовсім недавно навчилася ходити, тримаючись за його смоляний бік, непосида Софійка.

Подобається будинок, в якому у нього є своя, пахнуча ним і постійно засинає поруч Сонею, лежанка.

Подобається життя. Його нове, що почалося після лісового кошмару життя, про яке він і не смів мріяти, коли Андрій та колишня тоді ще вагітної Настя чудом знайшли його в лісі, зупинившись перевести дух на узбіччі заміської дороги.

– Соня, Тарас у нас собака, а не кінь, – сміється підошедший Андрій, спостерігаючи, як пихкаюча дочка майже забралися на улегшегося у ногах Насті собаку.

І, переглянувшись з усміхненими очима дружини, підхоплює повізгіваючу дочку-юлу, щоб уже через хвилину всією родиною, включаючи, що підстрибує поруч “Тарас”, направитися до виходу з парку.

І не встигає нічого зрозуміти, коли собака зривається з місця і буквально за лічені секунди перетинає залишок до виходу з парку простір. А там…

На краю проїжджої частини – дитина. Дівчинка. Сонина ровесниця. Рожевий бантик, м’який рюкзачок-слоник, блискучі сандалики і… наростаючий визг гальмуючої легковушки!

Гострий крик зазевавшейся матері… Біжучий, випереджаючи руки, розуміючи, що не встигає, батько… Застиглі перехожі… І темна, майже чорна, тінь виявилася поруч за секунду до катастрофи собаки.

За шкіру. Ривком. Витягнув. Встиг! І люди плачуть. Притискають до себе дитину, ощупують. Слова ллються, як краплі дощу з прокладеного неба… Багато… Безглузді…

І усвідомлення. Глухе, болісне:

– Тарас! – вскрикнули майже одночасно, піднімаючи погляди від наляканої, плачущої, але живої і неушкодженої дочки, – Тарас…

А він не озирається. Стоїть, ткнувшись покатим лобом в ноги підбіжавшого Андрія. Дрожить. Відчуває, як підоспіли слідом Настя і Сонечка, поруч боки обіймають… і дихає. Живий. Любимий. Їх. Тарас.

А на інших, тих, що застигли в декількох метрах, не дивиться, хоч і не забував ніколи. Навіщо? Він тепер Андрію з Настею та мал ичці Сонечці, його в мокрий ніс цілує, вірний. До кінчика хвоста віляючий вірний!

Непотрібний в тій, іншій сім’ї виявившийся. Непотрібний. Зраджений.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

один × 3 =

Також цікаво:

З життя2 хвилини ago

Свекровь и племянник вторгаются в жизнь в 7 утра

Вчера в семь утра в мою дверь позвонили — свекровь с племянником снова ворвались в мою жизнь. В тихом городке...

З життя40 хвилин ago

Ежедневные обеды с внуками: я устала быть бесплатным рестораном

В тихом подмосковном городке, где старые дворики утопают в сирени и ромашках, моя жизнь в шестьдесят превратилась в бесконечный марафон...

З життя50 хвилин ago

Сюрприз от свекрови: хочет жить с нами, а квартиру оставляет дочери!

Сегодняшний день потряс меня до глубины души. Моя свекровь объявила, что хочет переехать к нам, а свою квартиру отдать дочери....

З життя53 хвилини ago

«Как мне не хватает терпения!» — хотелось крикнуть я сестре супруга. Но промолчала. А она снова с чемоданом на выходные…

«Как же ты мне надоела!» — едва не сорвалось у меня на языке, когда я увидела сестру мужа на пороге....

З життя54 хвилини ago

Он умолял о ребёнке, но сбежал к маме через три месяца после его рождения

20 мая 2024 года Меня зовут Марьяна, и до сих пор не верю, что это произошло. Тот самый мужчина, который...

З життя2 години ago

Как я порвала связь с матерью из-за её предательства в разводе

Я порвала с матерью, потому что она встала на сторону моего бывшего мужа и винила меня в разводе. Мама давно...

З життя2 години ago

Почему я прервала общение с матерью после её предательства в разводе

**Дневниковая запись** Я разорвала все связи с матерью, потому что она приняла сторону моего бывшего мужа и во всём обвиняла...

З життя2 години ago

Пустили жить на год, а теперь не выгнать: невестка беременна, сын молчит

Полтора года назад наш единственный сын Денис женился. Его избранницу — Светлану — мы приняли тепло. Казалась милой, скромной, не...