Ілюзія досконалості

За вечерею батько весь час кидав на сина незадоволені погляди. Дмитро здогадався – мати розповіла йому, що після школи він хоче вступати до київського університету.

Батько різко відсунув порожню тарілку й прицільно пішов у сина очима. «Зараз щось буде», – подумав Дмитро. Йому кортіло провалитися крізь підлогу або стати невидимкою. Під сердитим поглядом батька макарони в горлі застрявали – ні проковтнути, ні виплюнути.

Та мати виручила. Відволікла батька, поставила перед ним чашку з чаєм, підсунула вазочку з цукерками та печивом.

— Дякую, мам, я наївся. Чай потім вип’ю, — сказав Дмитро, підводячись зі столу.

— А ну сідай! — гаркнув батько.
Дмитро знав, що з батьком краще не сперечатися, тож послухався.

— У мене уроки… — почав він.

— Встигнеш. Мати каже, ти до Києва збирався. Чого тобі тут погано? Ми тебе виростили, думали, на старість помічник буде, а ти – втекти?

— Я не втікаю… — пробурчав Дмитро.

— Ще й суперечити! Що там, медом намазано, у твоєму Києві?

— Там більше можливостей. Я хочу стати архітектором, тут немає такого факультету, — Дмитро теж підвищив голос.

— Сашко, хай їде, вчителі його хвалять, — заспокійливо сказала мати, кладучи руку на плече чоловікові.

— У нас немає грошей платити за твоє навчання. Там усе за гроші, а тут – безкоштовно. Різницю відчуваєш? — розпалювався батько.

— Я вступлю на бюджет, — уперто відповів Дмитро. — Я все одно поїду.

— Сашко, заспокойся, не завтра ж він їде, ще іспити попереду. Іди, синку, роби уроки. — Мати показала очима на двері. Дмитрові не треба було повторювати двічі – він миттю вийшов із кухні.

— Годі йому потурати! Виростили на свою голову. На старість склянку води некому буде подати…
Дмитро завмер біля дверей у кімнату й слухав, тримаючись за ручку.

— Успокійся. Рано про старость казати. Київ недалеко – три години на електричці, приїжджатиме…

Батько щось невиразно буркнув.

— Пий чай, а то охолоне. Може, цукру додати? — спитала мати.

— Та годі, немов з дитиною… Я сам… — сердито відповів батько.

Схоже, буря минула. Дмитро зачинився у своїй кімнаті. Серце співало у грудях. Кінець березня – попереду ще два місяці навчання, іспити, але це неважливо. Головне – він поїде до Києва, його чекає цікаве життя, сотні можливостей. Він обов’язково досягне усього…

Після випускного вони з матір’ю поїхали до столиці подавати документи. Мамина двоюрідна сестра, негарна й самотня жінка, зустріла їх неласкаво. Прокоментувала, що всі до Києва їдуть, а він же не гумовий…

— Ну й нехай живе. Мені веселіше буде. Тільки в мене тиск, погано сплю. Не запізнюйся, гостей не приводи. Сніданок приготую, вечерею поділюсь, а вдень сам годуйся, де хочеш, — пояснювала правила тітка.
Мати лише кивала.

— А скільки візьмеш за проживання? — обережно спитала вона, сподіваючись, що та відмовиться або образиться. Яка ж плата між родичами? Але не тут-то було.

— Сама розумієш, це Київ, а не ваше… — тітка знизка скривила вузькі губи. — Тут життя дороге. Тож не суди строго… — І назвала суму, яка для їхнього містечка була астрономічною.

Мита ахнула, переглянулася з сином.

— Мам, краще в гуртожиток…

— Та що ти, сину. Яка там навчання? Гроші з батьком присилатимемо, не хвилюйся. Ти вчися.

— Ого, як заговорила. Давно в Києві живе, а вже вибагливою стала. Тільки батькові про гроші не кажи. Сама з ним розберуся, — зітхала мати в електричці по дорозі додому.

Дмитро вступив. Приїхав до Києва за кілька днів до початку занять, щоб освоїтися. Їздити з окраїни до університету доведеться з пересадкою – довго й незручно. Але це ж Київ!

Він виходив з дому зранку і гуляв містом до пізнього вечора. На Трухановому острові у нього перехопило дух від краси та панорами столиці. Поряд зупинилася група туристів, молода симпатична екскурсовод почала їм щось розповідати.

Дмитро підійшов ближче, щоб краще чути. Екскурсовод помітила його, але нічого не сказала. Потім група пішла, а вона затрималася, щось дивилася в телефоні.

— Цікаво розповідаєте, — сказав Дмитро.
Вона посміхнулася й спитала, звідки він.

— Так помітно? — засмутився він.

— Приїжджих видають очі – збентежені й захоплені.

Дмитро розповів, що приїхав вчитися, але живе на окраїні, і це зовсім не те, що центр Києва. Здається, наче він і не виїжджав зі свого маленького міста. За розмовою вони не помітили, як відійшли далеко.

— Я тут живу, — раптом сказала його супутниця. — Втомився? Давай зайдемо до мене, чаю напою. Потім мені треба забрати доньку з садочку, — додала вона й засміялася, побачивши Дмитрове здивоване обличчя.

Її звали Мар’яна. Вона була майже вдвічі старшоВін зрозумів, що бачив її обличчя уві сні ще до зустрічі, а тепер просто повернувся додому.