Connect with us

З життя

Історія життя, прожитого з 1969 по 2010 рік

Published

on

Мене звати Брусило Андрій Іванович. Народився в 1969-му році, а помер у 2010-му. Я прожив на світі сорок один рік і два місяці. Точніше, жив я лише вісім місяців, а існував у тілі тридцять дев’ять з половиною років – до того, як дізнався, що у мене рак. Тепер я мертвий і прагну попередити тих, хто це читає, аби вони не прожили більшу частину життя так само безглуздо, як це зробив я.

Народився у далекому 1969-му. Ріс, жив “як усі”. Це жахливе словосполучення, що зазвичай означає безцільне існування. Я не був ані кращим, ані гіршим від своїх знайомих. Служив в армії, закінчив будівельний університет, одружився, у дев’яностих зайнявся бізнесом. Мріяв про власний будинок. Я вмів проектувати і розумів у цьому. Спочатку заснував невелику фірму з продажу будматеріалів, потім наш бізнес зростав до повноцінної будівельної компанії.

Поки я був зайнятий справами, у мене народилася донька Оксана. Дружина не працювала, вона займалася домом. Ви знаєте, який аромат має тіло маленької дитини? Кажуть, цей запах особливий, його неможливо описати чи з чимось порівняти. Так ось, я цей аромат не знаю. Я рідко брав дитину на руки, а якщо й брав, то лише для того, щоб покласти її у візок і піти на прогулянку до парку. Під час цих прогулянок я прораховував кошториси і думав про те, що вигідніше купити і як краще продати. Через це я навіть не помітив, як моя дитина навчилася ходити, сказала перше слово, почала вчитися читати та писати. У мене не було часу. Я вже почав будівництво будинку за індивідуальним проєктом. Окрім цього, на тій самій ділянці я планував облаштувати паркову зону з лавками, кам’яним садом, фонтаном та садовими деревами, щоб можна було гуляти з сім’єю, сидячи на зеленій галявині, насолоджуючись пташиним співом і попиваючи каву в осінню прохолоду… Я так мріяв. Та цьому не судилося збутися, бо я помер.

Коли ми заливали бетон під фундамент будинку, донька пішла в перший клас. Я не зміг її відвести перший раз до школи, тому що була важлива зустріч із підрядниками. Коли зводили стіни, вона не раз просила мене допомогти з домашнім завданням. Я цілував її в голівку і відправляв до мами, бо мав важливі обрахунки.

З дружиною я теж рідко спілкувався, бо… бо мусив працювати. Від її прохань прогулятись я ухилявся відмовками, і зрештою вона перестала мене турбувати своїми проханнями. Навіть у відпустці, коли була можливість побути разом, я не відривався від комп’ютера, перевіряв кошториси, проводив онлайн-наради, загалом, готувався до щасливого життя, яке мені так і не судилося прожити. Насправді я не жив, а лиш спав і бачив сон про те, як якось житиму.

Я прокинувся тоді, коли зламав руку, працюючи в саду, хоча й не докладав останніх зусиль. Наложили гіпс, і причина перелому була невідомою. Вирішили перевірити і виявили, що це були метастази від печінки. Аналізи показали, що вони були повсюди, операція вже не була можливою. Лікарі одностайно стверджували, що я скоро помру, але були суперечки щодо того, коли це відбудеться. Спочатку я не міг у це повірити, потім впав в таку глибінь відчаю, що якби мене тоді хтось застрелив, я б поцілував йому руки. Згодом я змирився і прийняв, що йду з цього світу. І ось тоді я, нарешті, прокинувся.

Я із захопленням дивився на світ і з подивом помітив, що навколо мене кипить життя, про яке я раніше не мав ані найменшого уявлення. Зимовий візерунок на вікні вразив мене. Я довго не міг відвести від нього очей. Коли насипав на підвіконня насіння соняшника, вперше побачив синичок, які підлітали, щоб по черзі забрати зернину, і одразу ж відлітали, на відміну від горобців, які зчиняли бійки через здобич. Мені залишалося зовсім мало часу, і я з жаданням почав жити.

Я взяв дружину за руку і нарешті пішов із нею на прогулянку. Боже мій! Яке це чудове почуття, коли в твоїй руці рука коханої людини, ти йдеш відчуваючи її тепло, і більше нічого-нічого не потрібно. Як я міг раніше цього не розуміти!

Донька… Я зайшов до неї в кімнату і вперше обійняв. Ні, не те щоб раніше не обіймав, але це були такі легкі дотики, які я навіть не відчував. Та тепер, уперше в житті, я відчув її любов. Її маленьке серце було сповнене любові та відданості. Я міцно обійняв Ксюшу за тендітну талію, поклав голову на її плече і плакав навздриг, як маленька дитина. Я не пам’ятаю, як довго це тривало, але вона увесь час незрушно стояла, міцно мене обіймаючи.

Переді мною відкрився новий світ. Осінь дарувала свої запахи. Зім’яті кленові листя пахли минулим спекотним літом. Зачаровували краплі ранкової роси, у яких відбивалися перші сонячні промені. Птахи сходилися на голіючих дерев в парк і загадково гомоніли на своїй мові. Я відчував, що і вони, так само як і я, бояться летіти в інші краї, але й їм, так само як і мені, належало це зробити.

Останній відпочинок на морі з родиною був у середині жовтня. Дивно, я інколи їздив на моря по два рази на рік, та вперше усвідомив, що море пахне. Це романтичний запах червоних вітрил, і мені здавалося, що сліди на піску залишили легкі ступні Асоль, коли вона ходила уздовж берега, слухала музику хвиль і мріяла про своє кохання. Море нагадало мені щось далеке, забуте, дитяче: батьків, совєцьку базу відпочинку, запах варених у відрі креветок. Але здавалося, що все це було не з моєю особистістю, а з кимось іншим.

І тут я несподівано згадав давно забутий епізод з дитинства. Як я допоміг нашій сусідці з п’ятого поверху спуститися вниз, на лавку біля під’їзду. У будинку не було ліфта, а у неї хворі ноги, тож вона рідко виходила на вулицю. Я пам’ятаю, як допоміг їй сісти на лавку, вона підняла очі й сказала: “Ах, яке добро, як чудесно! Яка благодать”. Добре? На вулиці мряка, брудно, мокро – що ж тут хорошого? Пам’ятаю, як я тоді здивувався, але нічого не сказав. А тепер, дивлячися на все це, думаю – та як же добре, яка благодать! Як чудесно, коли ти можеш вдихати цю осінню сирість, відчувати на обличчі краплі дощу… і сльози, які тоненьким солоним струмком текли з моїх вмираючих очей.

Раніше я ніколи не молився. Під час вінчання священик казав нам читати вдома “Отче наш” і ще щось. Я тоді взяв за правило читати “Отче наш” перед сном. Читав цю молитву механічно, немов заклинання, і йшов спати. Тепер усе змінилося. Я зрозумів перше слово молитви. Батько… Люблячий, від якого залежить моє життя, зв’язок з яким я не мав, але тепер знайшов. Страх смерті і нові стосунки з Богом на основі любові. Від відчаю мене рятувала лише надія на те, що Він, мій Батько, тут, поруч, що Він чує мене, розуміє, любить і знає про те, що відбувається в мені. Це не знімало моїх страхів, але якось змінювало їх, давало сили володіти собою.

У мене виникла величезна потреба в молитві. Молитися було вже неможливо не робити. Молитва і життя стали одним цілим. Все переосмислювалось радикально. Те, що було важливо і значущим, стало дрібничною і нікчемною справою. А те, чому раніше не приділяв уваги, стало найважливішим. Тепло друзів, любов рідних, постійна цінність кожної миті життя, що вислизає.

Але ж насправді, яка різниця, у що ти вдягнутий, який маєш автомобіль або скільки грошей у тебе є. Важливо, що ти можеш любити, жити, доброчинити, дякувати, зростати духовно. У цьому всьому полягає справжня радість існування.

Господи Боже мій! Лише зараз, на порозі смерті, я зрозумів, що моє справжнє призначення, як і кожного з нас, було БУТИ, а не МАТИ. Я мав бути прикладом того, яким повинен бути чоловік, батько, друг, просто перехожий у житті, небайдужий до життя. Все моє життя до хвороби було карнавалом, на якому я танцював в масці, змінюючи її залежно від танцю і партнера. Я плавав на поверхні життя, тоді як все найцінніше перебувало в її глибині. Я почав хворіти і страждати, але мені здавалося, що разом з болем виходила зі мною якась гидота і мерзенність.

Всі добрі речі, що я отримував від Бога і від людей, викликали в мені величезне почуття вдячності. На кожний добрий жест, посмішку, тепле діло я був готовий відповісти обіймами і сльозами любові. Усі люди здавалися такими добрими і чудовими, що я не переставав дивуватися їхньою добротою. Хотілося лише одного – усіх милувати, усіх прощати, усіх дякувати, всім бажати спасіння душі.

Коли медсестра зайшла до палати, виправила подушку і ковдру, я вже не міг їй подякувати словами, бо не міг говорити, але серце заплакало сльозами вдячності.

Я не міг уже подякувати всім тим, хто стояв на моїй могилі, але я кожного обійняв своїм серцем і зі сльозами сказав: “СПАСИБІ”. Хочу, щоб ви це знали. Знали, що я вас усіх дуже сильно люблю. Що таке життя, я зрозумів лише в самому кінці. І я вдячний Богу, що дав мені таку можливість, адже могло б її і не бути. Я зрозумів, що таке щастя. Його не можна знайти, впіймати і покласти в баночку. Воно, як метелик, там загине.

Щастя – в кожному моменті, воно не може бути упіймане.

Щастя – це радість. Це постійне неперехідне відчуття внутрішнього блаженства.

Щастя – це Бог, якого я знайшов наприкінці шляху і впав у Його відкриті обійми.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

13 + п'ять =

Також цікаво:

З життя7 години ago

When my grandfather walked in after I gave birth, his first words were: “Sweetheart, wasn’t the £200,000 I sent you every month enough?” My heart nearly stopped

When my grandfather entered the hospital after Id given birth, his first words took my breath away: My love, werent...

З життя7 години ago

I Must Share My Food Equally with My Husband – If I Don’t, I’ll Be Left Hungry

Im not sure if anyone else has this issue, but lately Ive started to split food evenly with my husband....

З життя7 години ago

William moved in with her, and her sister invited my husband and me over for a visit. When I first met her fiancé, my jaw dropped.

Emily and I had always been close since we were little, and life only brought us nearer. She moved to...

З життя7 години ago

When I returned from the supermarket, a man I had never seen before was sitting on the bench outside my front door.

So, picture this: Id just got back from the shops, and theres this bloke sitting on the bench right outside...

З життя8 години ago

After My Birth Mother Lost Her Battle with Cancer, My Dad Brought a New Woman into Our Home to Be a Mother to Me and My Siblings—I Resisted Calling Her “Mum” for Years, But Over Time, She Truly Earned That Title

After my biological mother passed away following her battle with cancer, my father decided to bring a new woman into...

З життя8 години ago

Throughout My Childhood, My Brother Treated Me Like a Servant, and the Words My Mum and Grandma Said Still Haunt Me

When I was a child, my little brother was always the apple of our mothers and grandmothers eye. They doted...

З життя9 години ago

My Mum Told Me to Get Rid of My Baby—Now I’ll Never Be Able to Have Children Again

I was just sixteen when I found out I was pregnant with a boy I cared for deeply. His name...

З життя9 години ago

The niece’s behaviour has become a source of worry for the family, as her parents have spoiled her so much that she believes herself to be a princess and treats everyone around her like servants; things have worsened now that she is about to start school, yet still relies on counting on her fingers.

My nieces behaviour became a matter of concern to our whole family, for her parents had so thoroughly indulged her...