Катерину болять ноги: не дивно після довгих подорожей з важкою ношею

Вікторія ледве переставляла ноги. Та й зрозуміло: стільки ходити, ще й з грузом на плечах… Одне радує – залишилося обійти лише одну сільську вулицю, а потім вже можна вирушати назад. Вікторія працювала листоношею. Колись пошта була в кожному селі, тепер же залишилося одне відділення на навколишні дванадцять сіл. Тож листоноші мандрують багатьма кілометрами — газети розносять, квитанції за електрику та пенсії. І заодно харчі та побутову хімію несуть — за замовленням.

Зараз наплічник за Вікторінними плечима опустів. Усі замовлення вона передала своїм бабусям. Дивовижна річ: стариків у селах майже не залишилось. А вдови-старушки живуть. Деякі навіть господарство тримають, город садять… Одна тільки проблема: до магазину з віддалених сіл добиратися важко. А автолавка взимку не завжди приїжджає. Тож Вікторія несе з собою важливий вантаж: крупи, макарони, консерви, печиво з цукерками… Бабусі її чекають, з самого ранку визирають: де ж то їхня Вікунка, чи не заблукала в заметах?

В цьому останньому селі, яке залишилось обійти Вікторії, колись життя вирувало. Лісгосп тут був. А тепер… Та що казати, таких сіл, де своє життя доживають останні місцеві мешканці, по Україні багато…

Ось і останній дім — звичайний, дерев’яний, на двох власників. Лише він уцілів — в обох половинах хтось живе. Інші подібні будинки давно вже порізали місцеві мешканці на дрова. А тут пенсіонерка живе, до неї і поспішає Вікторія. У другій половині — син цієї пенсіонерки з дружиною.

Вікторія, струсивши сніг з чобіт маленькою мітелкою, що стояла біля вхідних дверей, піднялася сходами веранди, постукала у двері:
– Ганно Петрівно, ви вдома? Пошта прийшла!

Двері майже відразу відчинилися. Господиня метушилася:
– Та чого ж стукаєш, Вікуня? Заходь, заходь швидше! Замерзла, мабуть? Давай-но чаю наллю. Чи, може, пообідаєш? Я ось борщ щойно з печі дістала…

Вікторія подякувала старенькій, але відмовилася: потрібно поспішати, незабаром темніти почне, а дорога назад не близька.

– Почекай, доню, у мене ж син якраз до міста збирається. Ти посидь трохи, погрійся. Я до нього збігаю, скажу, щоб без тебе не поїхав.

Ганна Петрівна накинула стареньке пальто і вийшла. Вікторія втомлено опустилася на стілець, дістала папку з пенсійними квитанціями, гроші. Перерахувавши залишок купюр і дрібні гроші, зітхнула: все до копійки. Розстебнула куртку, зняла шапку… Як добре, що не доведеться волочитися назад по погано розчищеній дорозі. У сина Ганни Петрівни, здається, є УАЗ, він інколи на ньому на пошту приїжджає. Значить, сьогодні додому вдасться потрапити раніше…

Повернулася господиня:
– Почекаєш хвилин сорок? Зайнятий зараз Валера. Як завершить свої справи, так, сказав, і поїде. І тебе візьме. Давай-но поки поїж. Знаю ж, що весь день на ногах, проголодалась.

Вікторія сперечатись не стала. Видавши Ганні Петрівні пенсію, вона зняла наплічник, відставила сумку і приступила до частування.

– Ганно Петрівно, може, розкажете щось про минуле життя? Я ж так люблю слухати, як раніше люди жили, – сказала Вікторія, закінчивши з борщем і взявшись за чай з булочками.

– Ой, дівчинко, не знаю, що й розказати тобі, – усміхнулася господиня, перебираючи край квітчастого фартуха. – Як раніше жили… По-різному жили. Коли добре, а коли не дуже. Я працювала. Тоді всі працювали. Я ж не якась ударниця була. В пекарні рекордів не ставили. Скільки потрібно було хліба, стільки і пекли. Грамоти — так, є. І ветеранське дали. Тридцять шість років біля печі простояла. Та ще шість років потім комірницею працювала. Ну, а хліб наш, сама знаєш, в окрузі нарасхват був. Тепер такого не купиш. Та й пекарні давно вже нема…

Ганна Петрівна замовкла, дивлячись у вікно на цегляний остов зруйнованої пекарні, що виднівся неподалік… Потім продовжила:

– А чоловік мій на лісовозі працював. Я заміж вийшла вісімнадцятирічною, як сюди на практику приїхала. Доучувалася вже вагітною. Перша в нас дочка народилася, зараз у Львові живе. Ну, чи-то… як його там… у Києві. На пенсію вийшла, але ще працює. Двоє онуків там у мене і правнук великий вже.

А чоловік син хотів, та довго не виходило. Два рази я втрачала дитину. Ну самі розсудіть: мішки з борошном перевертаєш цілу зміну, так по-неволі втратиш. Потім чоловік сказав: звільняйся з такої роботи. А куди ж тут звільнишся? Тоді ж роботи теж не було особливо. Хіба що в місто їздити, та господарство залишати треба. Ми ще корову тримали спершу, це вже потім кози завели. Та й поросят мало троє, кури… Великий город… Уговорила чоловіка-я, мовляв, обережніше буду…

Потім знову забеременіла, начальство мене на легку роботу перевело – у магазин продавцем, при пекарні. Так і виходила Віталіка…

Вікторія з подивом подивилась на співрозмовницю. Бабуся ж говорила, що син у неї Валера? А тут раптом — Віталік…

Помітивши нерозуміння гості, Ганна Петрівна сумно усміхнулася:

– Почекай, дівчинко, не поспішай, все згодом зрозумієш…

І продовжила:

– У сімдесятому році син народився. Був у нього вроджений дефіцит слуху. Навіть у столицю до одного професора їздили, той сказав, мовляв, таке буває, лікування немає, треба носити апарат. Зі слуховим апаратом усе життя він і ходив… У сусідній квартирі жила бабка Піфагорівна… Та ні, не прізвисько це у неї було, а по батькові. Батька ж померлого дійсно Піфагор звали. Ось вона все сміялася над Віталіком, говорила, мовляв, з дитинства старим ходить, хто за такого заміж піде?..

А з Ларисою вони зі школи товаришували. Потім весілля зіграли. Вона в конторі лісгоспівській працювала, поки лісова дільниця не закрилась, а Віталік у місті їздив, на заводі на прохідній сидів. Онук народився, ми з чоловіком їм сусідню квартиру купили, як Піфагорівна померла… А потім за рік і чоловіка не стало, і сина…

Ганна Петрівна важко зітхає…

– У чоловіка був… цей… аблекуючий артрит. Та майже у всіх у них, хто в лісі працював, була ця хвороба. От операцію йому зробили, та все одно він після того року не прожив. А син раз з рибалки повертався, а вже лід кришився… До берега трохи не дійшов, провалився. Вибрався-то вибрався, та настудився сильно, прихопив запалення легенів, в два тижні і згорів… Восени чоловіка поховала, а весною і сина до нього відвезла… Двадцять три роки тільки йому було…

Ганна Петрівна знову замовкла. Встала, поправила фіранку на вікні… Потім, вочевидь, заспокоївшись, знову повернулася до розповіді…

– Коли сина не стало, невістка вагітною вдруге була. Прийшла до мене, каже, треба робити аборт. А я її відчитала: чоловік помер, так ти і дитину його хочеш убити? Ну, плакали обидві, довго говорили. Їй би і з однією дитиною без чоловіка важко було б, а тут — з двома… Тоді ж час був… такий… У дев’яносто четвертому Віталіка не стало… А свати допомагати не дуже рвалися, вони обидва випити любителі були.

Невістка у мене золота. Уговорила я її дитину залишити. Я якраз після смерті чоловіка на склад перейшла працювати, в зміни вже не ходила. Удвох-то ми з нею діток і виростили.

Ну, а через рік десь вона з Валерієм-то і познайомилася. Придивилася я до нього: позитивний чоловік, не п’є, не свариться. Матірщинників не люблю, і чоловік покійний не сварився, хоч і в лісі усе життя працював. І дітям Валерій ласкавий… Він зовсім не з цих країв, приїхав до цього, як його, ну, який тут цех ще відкривав… Пилораму тоді Валерій-то йому ставив. Постарше трохи Лариси. Женатий був, зате жінка втекла з дитиною аж у Німеччину — у неї там родичі якісь знайшлись.

Ну, я і сказала: зійдіться, коли серйозні стосунки у вас. Спочатку так жили, потім розписалися. Ще дитину народили, я і з ними паікуюся. Усі троє мене бабусею звуть.

Лариса-то мене одразу мамою звала. А потім і Валерій став так само називати: мама та мама. А я ж хіба проти? Господь одного сина забрав, так іншого дав на старості років.

Руки золоті у нього. Видишь, обидві квартири як оздобив? І воду провів, і туалет тепер теплий у мене, і баню поставив… І заробляє добре. Поки пилорама працювала, він на ній майстром був. А потім став на вахти їздити. Жодного разу Валері їхніх дітей не образив, вони його за батька вважають.

Тут, коли всі почали виїжджати з села, я сказала своїм: поїжте, якщо хочете, а я нікуди не поїду. На цвинтар хіба, до чоловіка з сином. Валерій-то і сказав: куди ми, без тебе? Так і живемо. Внуки вже роз’їхалися, молодший в університеті навчається, старший правнуку привозив недавно. Та що казати, гріх мені скаржитися, гарна у мене невістка з сином…

З вулиці почувся сигнал автомобіля. Вікторія заторопилася. Ганна Петрівна її заспокоїла:

– Не поспішай, доню, почекає Валерій. Кажу ж: гарний син у мене, дай Бог кожній матері такого сина…