Connect with us

З життя

Катерину болять ноги: не дивно після довгих подорожей з важкою ношею

Published

on

Вікторія ледве переставляла ноги. Та й зрозуміло: стільки ходити, ще й з грузом на плечах… Одне радує – залишилося обійти лише одну сільську вулицю, а потім вже можна вирушати назад. Вікторія працювала листоношею. Колись пошта була в кожному селі, тепер же залишилося одне відділення на навколишні дванадцять сіл. Тож листоноші мандрують багатьма кілометрами — газети розносять, квитанції за електрику та пенсії. І заодно харчі та побутову хімію несуть — за замовленням.

Зараз наплічник за Вікторінними плечима опустів. Усі замовлення вона передала своїм бабусям. Дивовижна річ: стариків у селах майже не залишилось. А вдови-старушки живуть. Деякі навіть господарство тримають, город садять… Одна тільки проблема: до магазину з віддалених сіл добиратися важко. А автолавка взимку не завжди приїжджає. Тож Вікторія несе з собою важливий вантаж: крупи, макарони, консерви, печиво з цукерками… Бабусі її чекають, з самого ранку визирають: де ж то їхня Вікунка, чи не заблукала в заметах?

В цьому останньому селі, яке залишилось обійти Вікторії, колись життя вирувало. Лісгосп тут був. А тепер… Та що казати, таких сіл, де своє життя доживають останні місцеві мешканці, по Україні багато…

Ось і останній дім — звичайний, дерев’яний, на двох власників. Лише він уцілів — в обох половинах хтось живе. Інші подібні будинки давно вже порізали місцеві мешканці на дрова. А тут пенсіонерка живе, до неї і поспішає Вікторія. У другій половині — син цієї пенсіонерки з дружиною.

Вікторія, струсивши сніг з чобіт маленькою мітелкою, що стояла біля вхідних дверей, піднялася сходами веранди, постукала у двері:
– Ганно Петрівно, ви вдома? Пошта прийшла!

Двері майже відразу відчинилися. Господиня метушилася:
– Та чого ж стукаєш, Вікуня? Заходь, заходь швидше! Замерзла, мабуть? Давай-но чаю наллю. Чи, може, пообідаєш? Я ось борщ щойно з печі дістала…

Вікторія подякувала старенькій, але відмовилася: потрібно поспішати, незабаром темніти почне, а дорога назад не близька.

– Почекай, доню, у мене ж син якраз до міста збирається. Ти посидь трохи, погрійся. Я до нього збігаю, скажу, щоб без тебе не поїхав.

Ганна Петрівна накинула стареньке пальто і вийшла. Вікторія втомлено опустилася на стілець, дістала папку з пенсійними квитанціями, гроші. Перерахувавши залишок купюр і дрібні гроші, зітхнула: все до копійки. Розстебнула куртку, зняла шапку… Як добре, що не доведеться волочитися назад по погано розчищеній дорозі. У сина Ганни Петрівни, здається, є УАЗ, він інколи на ньому на пошту приїжджає. Значить, сьогодні додому вдасться потрапити раніше…

Повернулася господиня:
– Почекаєш хвилин сорок? Зайнятий зараз Валера. Як завершить свої справи, так, сказав, і поїде. І тебе візьме. Давай-но поки поїж. Знаю ж, що весь день на ногах, проголодалась.

Вікторія сперечатись не стала. Видавши Ганні Петрівні пенсію, вона зняла наплічник, відставила сумку і приступила до частування.

– Ганно Петрівно, може, розкажете щось про минуле життя? Я ж так люблю слухати, як раніше люди жили, – сказала Вікторія, закінчивши з борщем і взявшись за чай з булочками.

– Ой, дівчинко, не знаю, що й розказати тобі, – усміхнулася господиня, перебираючи край квітчастого фартуха. – Як раніше жили… По-різному жили. Коли добре, а коли не дуже. Я працювала. Тоді всі працювали. Я ж не якась ударниця була. В пекарні рекордів не ставили. Скільки потрібно було хліба, стільки і пекли. Грамоти — так, є. І ветеранське дали. Тридцять шість років біля печі простояла. Та ще шість років потім комірницею працювала. Ну, а хліб наш, сама знаєш, в окрузі нарасхват був. Тепер такого не купиш. Та й пекарні давно вже нема…

Ганна Петрівна замовкла, дивлячись у вікно на цегляний остов зруйнованої пекарні, що виднівся неподалік… Потім продовжила:

– А чоловік мій на лісовозі працював. Я заміж вийшла вісімнадцятирічною, як сюди на практику приїхала. Доучувалася вже вагітною. Перша в нас дочка народилася, зараз у Львові живе. Ну, чи-то… як його там… у Києві. На пенсію вийшла, але ще працює. Двоє онуків там у мене і правнук великий вже.

А чоловік син хотів, та довго не виходило. Два рази я втрачала дитину. Ну самі розсудіть: мішки з борошном перевертаєш цілу зміну, так по-неволі втратиш. Потім чоловік сказав: звільняйся з такої роботи. А куди ж тут звільнишся? Тоді ж роботи теж не було особливо. Хіба що в місто їздити, та господарство залишати треба. Ми ще корову тримали спершу, це вже потім кози завели. Та й поросят мало троє, кури… Великий город… Уговорила чоловіка-я, мовляв, обережніше буду…

Потім знову забеременіла, начальство мене на легку роботу перевело – у магазин продавцем, при пекарні. Так і виходила Віталіка…

Вікторія з подивом подивилась на співрозмовницю. Бабуся ж говорила, що син у неї Валера? А тут раптом — Віталік…

Помітивши нерозуміння гості, Ганна Петрівна сумно усміхнулася:

– Почекай, дівчинко, не поспішай, все згодом зрозумієш…

І продовжила:

– У сімдесятому році син народився. Був у нього вроджений дефіцит слуху. Навіть у столицю до одного професора їздили, той сказав, мовляв, таке буває, лікування немає, треба носити апарат. Зі слуховим апаратом усе життя він і ходив… У сусідній квартирі жила бабка Піфагорівна… Та ні, не прізвисько це у неї було, а по батькові. Батька ж померлого дійсно Піфагор звали. Ось вона все сміялася над Віталіком, говорила, мовляв, з дитинства старим ходить, хто за такого заміж піде?..

А з Ларисою вони зі школи товаришували. Потім весілля зіграли. Вона в конторі лісгоспівській працювала, поки лісова дільниця не закрилась, а Віталік у місті їздив, на заводі на прохідній сидів. Онук народився, ми з чоловіком їм сусідню квартиру купили, як Піфагорівна померла… А потім за рік і чоловіка не стало, і сина…

Ганна Петрівна важко зітхає…

– У чоловіка був… цей… аблекуючий артрит. Та майже у всіх у них, хто в лісі працював, була ця хвороба. От операцію йому зробили, та все одно він після того року не прожив. А син раз з рибалки повертався, а вже лід кришився… До берега трохи не дійшов, провалився. Вибрався-то вибрався, та настудився сильно, прихопив запалення легенів, в два тижні і згорів… Восени чоловіка поховала, а весною і сина до нього відвезла… Двадцять три роки тільки йому було…

Ганна Петрівна знову замовкла. Встала, поправила фіранку на вікні… Потім, вочевидь, заспокоївшись, знову повернулася до розповіді…

– Коли сина не стало, невістка вагітною вдруге була. Прийшла до мене, каже, треба робити аборт. А я її відчитала: чоловік помер, так ти і дитину його хочеш убити? Ну, плакали обидві, довго говорили. Їй би і з однією дитиною без чоловіка важко було б, а тут — з двома… Тоді ж час був… такий… У дев’яносто четвертому Віталіка не стало… А свати допомагати не дуже рвалися, вони обидва випити любителі були.

Невістка у мене золота. Уговорила я її дитину залишити. Я якраз після смерті чоловіка на склад перейшла працювати, в зміни вже не ходила. Удвох-то ми з нею діток і виростили.

Ну, а через рік десь вона з Валерієм-то і познайомилася. Придивилася я до нього: позитивний чоловік, не п’є, не свариться. Матірщинників не люблю, і чоловік покійний не сварився, хоч і в лісі усе життя працював. І дітям Валерій ласкавий… Він зовсім не з цих країв, приїхав до цього, як його, ну, який тут цех ще відкривав… Пилораму тоді Валерій-то йому ставив. Постарше трохи Лариси. Женатий був, зате жінка втекла з дитиною аж у Німеччину — у неї там родичі якісь знайшлись.

Ну, я і сказала: зійдіться, коли серйозні стосунки у вас. Спочатку так жили, потім розписалися. Ще дитину народили, я і з ними паікуюся. Усі троє мене бабусею звуть.

Лариса-то мене одразу мамою звала. А потім і Валерій став так само називати: мама та мама. А я ж хіба проти? Господь одного сина забрав, так іншого дав на старості років.

Руки золоті у нього. Видишь, обидві квартири як оздобив? І воду провів, і туалет тепер теплий у мене, і баню поставив… І заробляє добре. Поки пилорама працювала, він на ній майстром був. А потім став на вахти їздити. Жодного разу Валері їхніх дітей не образив, вони його за батька вважають.

Тут, коли всі почали виїжджати з села, я сказала своїм: поїжте, якщо хочете, а я нікуди не поїду. На цвинтар хіба, до чоловіка з сином. Валерій-то і сказав: куди ми, без тебе? Так і живемо. Внуки вже роз’їхалися, молодший в університеті навчається, старший правнуку привозив недавно. Та що казати, гріх мені скаржитися, гарна у мене невістка з сином…

З вулиці почувся сигнал автомобіля. Вікторія заторопилася. Ганна Петрівна її заспокоїла:

– Не поспішай, доню, почекає Валерій. Кажу ж: гарний син у мене, дай Бог кожній матері такого сина…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

три × чотири =

Також цікаво:

З життя1 хвилина ago

Бездомна і голодна: Як я прихистила жінку, а сама опинилась за воротами

**«БЕЗДОМНА І ГОЛОДНА»**: Вивіска, яку тримала жінка, яку я приютила — але того ж дня вигнали й мене з мого...

З життя57 хвилин ago

Час виправити помилку

**Щоденниковий запис** Сьогодні був важкий день. Я ніколи не думала, що все обернеться саме так. Озвіріло згадую, як усе почалося....

З життя2 години ago

Болюча пам’ять, що не зникає

Больно пам’ятати, неможливо забути Квітень тішив теплом, а на початку травня раптом похолодало, два дні навіть сніг ішов. Наближалися святкові...

З життя3 години ago

«Що буде, якщо батьки справді розійдуться?» Вовку охопила тривога, а сльози нав’язались на очі.

«А якщо батьки справді розлучаться?» Від цієї жахливої думки в Олежка закрутило живіт і захотілося плакати. Троє друзів йшли зі...

З життя3 години ago

День між двома ночами

**Дві ночі і один день** Ярослава раз-по-раз поглядала на годинник. Час повз, мов равлик, повільно й важко. До кінця робочого...

З життя4 години ago

Загадка давнього зображення

**Таємниця старої фотографії** Олег та Марійка навчалися в одній групі. Звичайна дівчина, нічим не вирізнялася. Але чи то час закохатися...

З життя4 години ago

Привіт, ви чуєте? Дозвольте відкрити вам новий світ…

Алло, ви мене чуєте? Просто хочу відкрити вам очі… Соломія сиділа за кухонним столом, думаючи, що робити далі. «Пробачити не...

З життя5 години ago

Подорож серед хмар

Похід по хмарах З сірого неба сипав дрібний дощик. Данило підставив обличчя, і шкіра миттєво вкрилася краплинами води. Він із...