Хлопчик притулив вухо до гроба матері і сказав те, що приголомшило всіх у церкві

У храмі стояла глибока, майже вагома тиша. Повітря було насичене ладаном, плачем і болем, який словами не передаси. Люди сиділи, похиливши голови, кожен у своїй скорботі. Наче час зупинився.

Та раптом — кроки.

Тихі, босі.

Хлопчик років шести підвівся з лави. Рухи його були непевними, та обличчя — серйозним, ніби раптом подорослішав. Він нічого не казав. Лиш ішов уперед, пробираючись крізь ряди лав, доки не опинився біля самої домовини.

Станув поруч, немов чекав дозволу. Потім, повільно, притулив своє мале вухо до грудей матері. Ані звуку. Та він слухав. Наче щось там, за межею мовчання, могло відгукнутися.

Минула хвилина. Може, дві.

Люди почали перешіптуватися, хтось схлипував. І раптом — він підняв голову. Очі його були широко розплющеними, у них бринів жах, змішаний з дитячою вірою. Повернувся до зібраних, подивився прямо на священика й промовив:

— Вона сказала: «Я не попрощалась із тобою…»

Усі заціпіли. Навіть свічки, здавалося, затремтіли.

Жінка на останній лаві знепритомніла. Хтось випустив молитовник. Священик крокнув до хлопчика, збираючись щось сказати, та не встиг — той додав:

— Вона сказала, що чекає на мене… уночі.

Настала мертва тиша.

Хлопчика одразу забрали, намагаючись переконати, що це лиш уяви. Та ніхто тієї ночі спокійно не спав. А через ніч…

Сусідка знизу присягалася, що бачила, як сходами вгору йшла постать жінки в жалобному, а за нею — хлопчик.

Відтоді їх більше ніхто не бачив.

А домовина зранку виявилася порожньою.

Минуло троє доби після похорону. Дім, де жили мати з сином, стояв забитим. Родичі відмовилися від опіки — занадто багато чого налякало їх того вечора. Занадто багато було… неправильного.

Хлопчика звали Юрій. Тиха, задумлива дитина, відтоді як вмер батько, він рідко говорив. Лише з матір’ю. Вони наче розуміли одне одного без слів. Інколи, коли вона засинала, він сидів біля її ліжка, торкаючись її руки — мов оберіга.

Вона була для нього усім.

Коли вона захворіла, ніхто не думав, що все скінчиться так швидко. За два тижні вона згасла. Не від старості, не від лиха. Неначе щось витягло її — зсередини. Лікарі казали: серце. Та хлопчина знав — не лиш серце.

Після похорону його тимчасово поселили у двоюрідної тітки. Тієї самої, що ніколи не любила його матір і уникала його. Вночі вона чула, як він щось шепоче у сні. А одного разу — він раптом сів на ліжку й вимовив:

— Вона стоїть біля дверей. Лиш ти не дивись, вона тебе не кличе.

Тітка викликала священика зранку.

Та священик, той самий, що був на похоронах, лише зблід, коли дізнався, хто до нього звернувся.

— З цією дитиною… щось не так, — сказав він. — Краще не чіпати. Моліться. І замикайте вікна вночі.

На четвертий день почалося справжнє.

Місцевий сторож цвинтаря, старий Микола, у паніці прибіг до церкви.

— Домовина порожня. Її там нема! Ані тіла, ані одежі… наче ніколи й не лежала!

Священик сам пішов перевірити. Плита не порушена. Замки цілі. Домовина — закрита. Та всередині…

— Пустота.

Уже ввечері по селу пішли чутки. Люди казали, що мати Юрія не померла, а пішла звідти, звідки можна повернутись. Опівночі діти чули жіночий голос за вікном. Хтось бачив у саду жінку з довгим чорним волоссям, яка шепотіла:

— Де мій синок?..

Тітка у паніці виставила Юрія з хати. Просто поставила його на ґанку церковного притулку й пішла, не оглядаючись.

Старий настоятель, отець Василь, поселив хлопчину в келії поруч із собою. Він бачив багато за своє життя, та цей випадок…

— Тут рука щось давнє, — тихо сказав він, дивля
Коли батьки побачили на ручці новонародженого давні знак родини, матір вперше за довгі роки усміхнулася.