Хто батько твоєї дитини? Розкажи мені правду!

― Хто батько твоєї дитини? Я тебе питаю! Від кого ти завагітніла? ― суворо дивився батько на вісімнадцятирічну Марічку. Дівчина сиділа на дивані, опустивши голову, і витирала сльози. Тато її не зачіпав, лише кричав, але цього було достатньо, щоб вона заплакала.

― Тату, я його кохаю, ― промовила вона, схлипуючи.

― Та що ти знаєш про кохання! Життя ти ще не бачила! Школу лише минулого місяця закінчила, що далі робитимеш? На що жити з дитиною?

Марічка вперто похитала головою і ковтнула сльози. Вона знала, що батько не любить, коли вона плаче, тому спокійним тоном сказала:

― Тату, ми з Лесиком усе вирішили. Він піде на роботу, а я буду виховувати дитину. У три роки віддам його в садок і буду вчитися.

― А твій Лесик за вас обох тягтиме? Його бабця знає про таке «щастя»?

Марічка трохи почервоніла, але лише знизала плечима.

― У нього є тільки бабуся, вона вже знає. Ми з Лесиком їй вчора усе розповіли. Спочатку вона плакала, потім сказала, що вже нічого не зробиш і щоб ми самі розбиралися зі своїм життям.

― Має рацію його бабуся. Немає що робити…

Костянтин Васильович зітхнув, дивлячись на доньку. Коли вона сказала, що має новину, яку потрібно обговорити, він і не думав, що це буде такою неприємною звісткою. Ні, у народженні дитини нічого поганого нема, але і Марічка, і її хлопець були ще такі молоді.

Марічка вже була на п’ятому місяці, тому якісь заходи вживати було запізно. Залишалося тільки народжувати. Вона навмисне все тягнула. А сам Костянтин Васильович нічого й не помічав. Дочку він майже не бачив ― займався роботою.

«Це б моя дружина тут була, ― подумав з болем Костянтин Васильович, розглядаючи доньку і роздумуючи, що з нею робити. ― Ліда усе б вирішила, та й не допустила б такого жахіття».

Він знову зітхнув, потім сказав:

― Ви одружуватися будете?

― Так, звичайно!

Костянтин Васильович пройшовся по кімнаті, потім кинув:

― Марічка, що ж ви наробили, га? Вам обом вчитися потрібно, ви ж губите своє життя! Ви ж обоє без освіти залишитесь! Усе життя потім мучитись.

― Тату, не кажи так! У нас з Лесиком усе буде добре!

― І де твій Лесик? Хотілося б познайомитися з ним!

Марічка усміхнулась крізь сльози. Це був добрий знак. Тобто, батько поступово звикає до думки, що у неї буде дитина. Звичайно, він накричав, але Марічка знала, що так і буде, тому не сильно засмутилася.

― Якщо хочеш, він прийде ввечері. І ми всі троє спокійно поговоримо.

― На рахунок «спокійно» обіцяти не буду!

― Тату, він мій майбутній чоловік, тому не сварись із ним, будь ласка!

Костянтин Васильович сердито поглянув на доньку. Йому навіть не хотілося думати про те, що його маленька дівчинка вже підросла до того, що скоро сама народить йому внука чи внучку. Від цієї думки він несподівано зворушився й вийшов із кімнати, щоб не показувати своїх почуттів.

Марічка провела його поглядом, потім швидко почала писати повідомлення Лесику.

«Тато усе знає, чекаю на тебе сьогодні ввечері. Буде важка розмова, але нема чого боятись. Кохаю тебе».

Вона надіслала повідомлення й почала чекати на відповідь. Чекала увесь день, але його все не було, і Марічка занепокоїлася. До того ж тато вже двічі запитував, о котрій прийде наречений. А вона й не знала, що відповісти.

― Тату, я піду прогуляюсь, ― нарешті зважилася Марічка.

Швидко зібралась і вирушила до будинку Лесика. Спершу ніхто не відчиняв, і Марічка вже хотіла йти, але потім почула кроки, і на порозі з’явився її хлопець. Він сердито подивився на Марічку і буркнув:

― Чого ти прийшла? Що тобі від мене треба?

Марічка похитнулася, ці слова були схожі на удар.

― Лесю, ти що таке говориш?

Хлопець зморщився, йому не хотілося влаштовувати сцен у під’їзді, тому він кивнув головою у напрямку дверей:

― Зайди, я тобі дещо поясню.

― Чому ти не відповідаєш на повідомлення? Що з тобою сталося?

Лесик цілу ніч не спав і довго думав. Бабуся, яка напередодні дізналася про вагітність, їх не сварила, але лише спитала, коли Марічка вже пішла:

― Лесю, і навіщо воно тобі потрібно? Ти молодий хлопець, а життя своє зараз зіпсуєш. Освіти не буде, роботи нормальною теж. Тільки здоров’я втратиш і час. А з Марічкою все одно розійдетесь, я ж бачу, що ти її не дуже любиш. І навіщо тобі через неї себе губити?

― Бабусю, що ти таке говориш? Я люблю Марічку.

― Я ж усе бачу. Ти її не кохаєш. Ти з нею лише злістю став зустрічатися, що тебе твоя Наталка покинула. І собі все загубиш, і дівчину обдуриш. Пам’ятай батька ж! Що він тобі говорив?

Тоді Лесик промовчав, але він пам’ятав слова батька: «Ніколи не роби того, про що потім шкодуватимеш. Життя ― воно лише один раз дається людині, і прожити його треба розумно».

Лесик всю ніч мучився і думав, що робити. З одного боку, йому було жалко Марічку, вона ж теж не винна, що у них буде дитина. Вони обоє помилилися, надіялися на удачу. Але, з іншого боку, Лесик знав, що ніколи собі не пробачить, якщо зараз забере документи з університету і піде працювати вантажником.

Тепер, стоячи перед Марічкою, Лесик твердо дивився на неї і знав, що не зрадить свою мрію стати пілотом. Його вже прийняли до університету, і дитина від Марічки його не зупинить.

― І чому ти мовчиш? ― у голосі Марічки були чутні сльози. ― Прийдеш сьогодні ввечері чи ні? Тато чекає на тебе!

― Я не прийду! ― голос Лесика звучав глухо.

― Чому? ― Марічка відсахнулась. ― Ти злякався? Але тато тобі нічого не зробить. Він вже змирився!

Лесик зморщився і пояснив:

― Я не боюся твого тата, але одружитися з тобою не буду. Я вступив до університету і хочу вчитися. Мені зараз не про дітей треба думати, а про своє майбутнє!

Марічка наче не зрозуміла з першого разу, що говорить її вже колишній наречений, переспросила:

― Не одружишся?..

― Ні! Я тебе не кохаю! Йди геть і більше не приходь! Я їду і не повернуся.

Обличчя Марічки зблідло, а по щоках потекли сльози. Вона з трудом усвідомила слова Лесика, який на мить навіть пожалкував за свою грубість. Потім Марічка дала хлопцеві ляпас, повернулася і вибігла з квартири.

Лесик спершу сіпнувся за нею, але потім тихо пробурмотів: «Поза заслугою мені! Сам заслужив!», зачинив двері і з сумом подивився кудись у порожнечу. Він не хотів, щоб все так вийшло, і навіть жаліў Марічку, але залишитися з нею і виховувати дитину не міг. Лесик знав, що батько Марічки допоможе їй, тому не турбувався з цього приводу.

А Марічка йшла повільно вулицею. Однією рукою вона ніжно гладила живіт, ніби захищала малюка. Чомусь Марічка була впевнена, що там хлопчик. Вона навіть хотіла назвати його Володимиром ― на честь дідуся, якого дуже любила. Іншою рукою Марічка витирала швидко стікаючі сльози.

― Яка ж я дурна! ― прошепотіла вона сама собі. ― Знала ж, що Лесик любить іншу.

Вона піддалася на гарні слова хлопця, який її не любив, а лише хотів розважитися. Коли Лесик дізнався, що вона вагітна, він дуже злякався, але грошей на аборт не дав. Вочевидь, це суперечило його совісті.

― Проте залишити мене його совість чудово дозволила, ― сумно сказала Марічка.

Вона не хотіла йти додому. Розуміла, що батько побачить її і здогадається, що щось сталося. Слухати повчання та крики Марічці зовсім не хотілося.

Вона довго гуляла вулицями міста і дуже втомилася. Телефон залишила вдома, тому ніхто їй не заважав думати. Щоправда, думки у голову не лізли, зате постійно наверталися Лесикові слова про кохання та спогади, як вони разом проводили час.

Додому Марічка прийшла затемна. Костянтин Васильович зустрів її сердитими словами:

― Я так розумію, вам з Лесиком минулого разу не вистачило часу? Знову вирішили порозважатися? І де він? Злякався мене? Коли я познайомлюся з зятем?

― Тату, Лесик не прийде, ― Марічка намагалася говорити спокійним тоном, але відчула, що у неї погано виходить і голос тремтить.

― Чому? ― Костянтин Васильович уважно глянув на дочку і зрозумів, що вона плакала. ― Що сталося, Марічко? Він тебе образив?

Марічка покачала головою і хотіла щось сказати, але потім знову розплакалася. Костянтин Васильович тихо вилаявся, підійшов до дочки і обійняв її, як колись у дитинстві. Марічка вдячно схилила голову на його плече і деякий час тихо плакала, а батько гладив її по спині і лагідно щось шепотів.

Нарешті, Марічка замовкла і трохи відступила від тата. Він уже все зрозумів, але все-таки сказав:

― Тепер ходімо на кухню, поп’ємо чаю, ти, напевно, зголодніла. І спокійно поговоримо. Ти мені все розповіси, і ми подумаємо, що будемо робити далі.

За півгодини вони сиділи за столом і мовчали. Костянтин Васильович навіть не знав, що робити. За цей день життя перевернулося, і чоловік розгубився. Марічка неправильно оцінила його мовчання і тихо сказала:

― Тату, я знаю, що ти сердитий. Але, будь ласка, не проганяй мене. Малюк нічого поганого не зробив! Не треба злитися на нього. Я багато працюватиму, буду мити підлоги, буду нянею чи сиділкою. Я все…

― Що ти таке говориш, доню? ― перебив її Костянтин Васильович. ― Хто ж тебе виганяє? Як ти могла таке подумати? Я ж тебе люблю! І малюкові буду радіти! Просто це все несподівано для мене.

― Правда?

― Звичайно! Ти, може, своє життя і пошкодила, але наче моя любов від цього менше стала! Просто треба буде трохи більше попрацювати, підготувати дитячу. Слухай, я тебе стільки років виховував і годував, невже ще з одним не впораємось разом?

― Тату, дякую! ― В очах Марічки вперше за день радісно засяяло.

― Доню, головне, не переймайся, більше відпочивай і народи мені здорового онука.

Костянтин Васильович знав, що попереду ще багато проблем і клопотів, але залишати дочку і онука він не збирався.

― Тату, я хотіла назвати малюка Володимиром, ― зізналася Марічка.

― Так? Це чудово! Будемо сподіватися, що він буде схожий на свого прадіда!

― Або на дідуся, ― Марічка вдячно глянула на тата.

Той усміхнувся доньці і несподівано відчув приплив сил. Він знав, що заради своєї принцеси зробить усе. Хай вона і накоїла помилок, але всі колись оступаються. Головне, що вони є один у одного, і скоро в їхній родині буде поповнення.

― Треба буде вибрати кольори для дитячої і купити ліжечко з коляскою, ― пробурмотів Костянтин Васильович, намагаючись позбутися сентиментальних думок.

― Так, а ще пелюшки, і сорочечки, і підгузки, і ще купа всього!

Костянтин Васильович покачав головою і усміхнувся:

― А я ж думав, що на пенсії буде нудно!

― Тобі ще рано на пенсію! І нудьгувати я тобі не дам!

― Так я й не сумніваюся у цьому вже!

Кухню наповнив сміх батька і дочки, які знали, що зможуть пережити труднощі і триматися разом, адже вони одна сім’я і люблять один одного.