— Хто батько твоєї дитини? Від кого ти завагітніла? — суворо спитав батько.

― Хто батько твоєї дитини? Я тебе питаю! Від кого ти завагітніла? ― батько суворо дивився на вісімнадцятирічну Ірину. Дівчина сиділа на дивані, опустивши голову, і витирала сльози. Тато нічого їй не робив, тільки кричав, але й цього вистачило, щоб вона заплакала.

― Тату, я його люблю, ― проговорила вона, схлипуючи.

― Що ти знаєш про кохання! Ти ще життя не бачила! Школу тільки минулого місяця закінчила, що ти далі робитимеш? На що жити з дитиною?

Ірина вперто кивнула головою і проковтнула сльози. Вона знала, що батько не любить, коли вона плаче, тому спробувала спокійніше вимовити:

― Тату, ми з Андрієм все вирішили. Він піде працювати, а я буду виховувати дитину. Коли виповниться три роки, влаштую в садочок і піду вчитись.

― А Андрій твій усе на собі тягнутиме? Його рідні знають про таке “щастя”?

Ірина трохи почервоніла, потім знизала плечима.

― У нього тільки бабуся, вона вже усе знає. Ми з Андрієм їй вчора все розповіли. Вона спершу плакала, потім сказала, що вже нічого не вдієш, і щоб ми самі розбиралися зі своїм життям.

― Права його бабуся. Уже точно нічого не зміниш…

Олексій Степанович важко зітхнув, дивлячись на доньку. Коли вона сказала, що має новину, яку треба обговорити, він і гадки не мав, що це буде така жахлива звістка. Ні, звісно, у народженні дитини не було нічого поганого, але і Ірина, і її хлопець були ще такими молодими.

Ірина вже була на п’ятому місяці, тому якісь заходи вживати було пізно. Залишалось лише народжувати. Вона навмисно відтягувала з цим. А сам Олексій Степанович нічого і не помічав. Він майже не бачив доньки ― багато працював.

«Якби моя дружина була тут, ― журливо подумав Олексій Степанович, спостерігаючи за донькою і розмірковуючи, що з нею робити. ― Ліда б усе вирішила, і такого жаху не допустила б».

Він знову зітхнув і вимовив:

― Ви одружуватися збираєтеся?

― Так, звісно!

Олексій Степанович знову пройшов по кімнаті, потім сказав:

― Іро, що ви наробили, а? Вам обом вчитися потрібно, а ви своє життя губите! Ви ж обоє без освіти залишитеся! Все життя потім мучитися.

― Тату, не кажи так! У нас з Андрієм усе буде добре!

― І де твій Андрій? Хотілося б з ним познайомитися!

Ірина посміхнулася крізь сльози. Це було хорошим знаком. Здається, батько поступово звикнув до думки, що в неї буде дитина. Звісно, він покричав, але Ірина знала, що так і буде, тому не сильно засмутилася.

― Якщо хочеш, він прийде до нас увечері. І ми всі троє спокійно поговоримо.

― Наскільки “спокійно” обіцяти не буду!

― Тату, він мій майбутній чоловік, тож не сварись із ним, будь ласка!

Олексій Степанович сердито подивився на доньку. Йому навіть не хотілося думати, що його маленька дівчинка вже виросла настільки, що скоро сама народить йому онука чи онучку. І від цих думок він раптово розчулився й вийшов з кімнати, щоб не показувати своїх почуттів.

Ірина провела його поглядом, потім швидко стала писати повідомлення Андрію. «Тато все знає, чекаю тебе сьогодні ввечері. Це буде важлива розмова, але боятися нема чого. Люблю тебе».

Вона відправила повідомлення й почала чекати відповіді. Приймала увесь день, але його все не було, і Іра розхвилювалася. До того ж тато вже двічі питав, о котрій годині прийде наречений. А вона навіть не знала, що відповісти.

― Тату, піду прогуляюся, ― нарешті зважилася Ірина. Швидко зібралася й вирушила до дому Андрія.

Спочатку двері ніхто не відчиняв, і Іра вже збиралася йти, але потім почулися кроки, і на порозі з’явився її хлопець. Він сердито подивився на Іру й пробурчав:

― Що ти прийшла? Що тобі від мене треба?

Ірина захиталася, ці слова ніби вдарили її.

― Андрію, що ти таке говориш?

Хлопець зморщився, не хотів влаштовувати сцени в під’їзді, тому кивнув головою в бік дверей:

― Зайди, я тобі дещо поясню.

― Чому ти на повідомлення не відповідаєш? Що з тобою трапилося?

Андрій не спав усю ніч і довго розмірковував. Бабуся, яка напередодні дізналася про вагітність, не сварила їх, але тільки спитала, коли Іра вже пішла:

― Андрію, навіщо воно тобі треба? Ти молодий хлопець, а зараз своє життя загубиш. Освіти не буде, нормальної роботи теж. Тільки здоров’я втратиш і час. А з Іриною все одно розійдетеся, я ж бачу, що ти її не особливо любиш. І навіщо тобі через неї себе губити?

― Бабусю, ти що таке говориш? Я люблю Іру.

― Я ж усе бачу. Ти її не любиш. Ти з нею просто зі злості почав зустрічатися, що тебе твоя Наталія кинула. І сам собі все загубиш, і дівчину обдуриш. Згадай свого батька! Що він тобі казав?

Тоді Андрій промовчав, але він пам’ятав слова батька: «Ніколи не роби того, про що потім пошкодуєш. Життя ― воно лише раз дається людині, і прожити його треба з розумом».

Андрій всю ніч мучився і думав, що робити. З одного боку, Ірину було жаль, вона ж теж не винна, що у них буде дитина. Обоє погарячкували, сподівалися на удачу. Але, з іншого боку, Андрій знав, що ніколи собі не пробачить, якщо зараз забере документи з університету і піде працювати вантажником.

Тепер, стоячи перед Іриною, Андрій твердо дивився на неї і розумів, що не відмовиться від своєї мрії бути льотчиком. Його вже прийняли в університет, і дитина від Іри його не зупинить.

― Чого ти мовчиш? ― в голосі Ірини послухалися сльози. ― Прийдеш сьогодні ввечері чи ні? Тато чекає тебе!

― Я не прийду! ― голос Андрія звучав похмуро.

― Чому? ― Іра відступила назад. ― Ти злякався? Але мій тато тобі нічого не зробить. Він уже змирився!

Андрій зморщився і пояснив:

― Я не боюся твого батька, але на тобі я не одружуся. Я поступив в університет і буду вчитися. Зараз мені не про дітей потрібно думати, а про своє майбутнє!

Ірина наче не зрозуміла з першого разу, що говорить її вже колишній наречений, і перепитала:

― Не одружишся?..

― Ні! Я тебе не люблю! Йди звідси і більше не з’являйся! Я їду і не повернуся.

Обличчя Ірини зблідло, а по щоках побігли сльози. Вона насилу усвідомила слова Андрія, який на мить навіть пожалкував про свою грубість. Потім Ірина дала хлопцю гучного ляпаса, розвернулася і вибігла з квартири.

Андрій спочатку хотів було йти за нею, але потім тихо пробурмотів: «Сам винен! Заслужив!», зачинив двері і з сумом подивився кудись у порожнечу. Він не хотів, щоб усе так вийшло, і навіть жалів Ірину, але залишитися з нею й виховувати дитину не міг. Андрій знав, що батько Іри їй допоможе, тому за це не переживав.

А Ірина поволі йшла вулицею. Однією рукою вона тихо гладила живіт, ніби захищала малюка. Чомусь Ірина була твердо впевнена, що буде хлопчик. Вона навіть хотіла назвати його Степаном ― на честь дідуся, якого дуже любила. Іншою рукою Ірина змахувала сльози, що швидко котилися.

― Яка ж я дурна! ― прошепотіла вона сама собі. ― Знала ж, що Андрій любить іншу.

Вона повірила у красиві слова хлопця, який її не любив, а просто хотів розважитись. Коли Андрій дізнався, що вона вагітна, він дуже злякався, але грошей на аборт не дав. Мабуть, це йшло врозріз із його сумлінням.

― Зате залишити мене йому совість чудово дозволила, ― сумно сказала Ірина.

Вона не хотіла йти додому. Розуміла, що батько побачить її та все зрозуміє. Слухати настанови й крики Ірині зовсім не хотілося.

Вона довго ходила вулицями міста і дуже втомилася. Телефон залишила вдома, тож ніхто їй не заважав думати. Правда, думки не йшли в голову, натомість уперто лізли слова Андрія про любов і спогади, як вони проводили час разом.

Додому Ірина повернулася в сутінках. Олексій Степанович зустрів її сердитими словами:

― Я так розумію, вам з Андрієм тоді не вистачило часу? Вирішили знову розважитися? І де він? Злякався мене? Коли я познайомлюся зі зятем?

― Тату, Андрій не прийде, ― Ірина намагалася говорити спокійним тоном, але розуміла, що їй це погано вдається і її голос тремтить.

― Чому? ― Олексій Степанович уважно подивився на доньку і зрозумів, що вона плакала. ― Що сталося, Іро? Він образив тебе?

Ірина похитала головою і хотіла щось сказати, але потім знову заплакала. Олексій Степанович тихо вилаявся, підійшов до доньки та обійняв її, як колись у дитинстві. Ірина вдячно притислася до його плеча і деякий час тихо плакала, а батько погладжував її по спині й лагідно щось шепотів.

Нарешті, Ірина заспокоїлась і трохи відступила від тата. Він уже все зрозумів, але все-таки сказав:

― А тепер ходімо на кухню, вип’ємо чаю, ти, мабуть, голодна. І спокійно поговоримо. Ти мені все розкажеш, і ми подумаємо, що робитимемо далі.

Через півгодини вони сиділи за столом і мовчали. Олексій Степанович навіть не знав, що робити. За цей день життя перевернулася, і чоловік розгубився. Ірина неправильно оцінила його мовчання і тихо сказала:

― Тато, я знаю, що ти сердитий. Але, будь ласка, не виганяй мене. Малюк нічого поганого не зробив! Не треба сердитися на нього. Я буду багато працювати, буду мити підлоги, буду нянею чи доглядальницею. Я все…

― Що ти таке говориш, доню? ― перебив Олексій Степанович. ― Хто ж тебе виганяє? Як ти могла таке подумати? Я ж тебе люблю! І малюку буду радий! Просто це все несподівано для мене.

― Справді?

― Звісно! Може, ти своє життя й зіпсувала, але як ніби моя любов від цього менше стала! Просто треба буде трохи більше попрацювати, приготувати дитячу. Слухай, я тебе стільки років виховував та годував, невже ще з одним не впораємось разом?

― Тату, дякую! ― Іринині очі вперше за день засяяли радістю.

― Донечко, ти головне, не хвилюйся, більше відпочивай і народи мені здорового онука.

Олексій Степанович знав, що попереду буде ще багато проблем і клопотів, але залишати доньку і внука він не збирався.

― Тату, я малюка хотіла Степаном назвати, ― зізналася Ірина.

― Так? Це ж чудово! Сподіватимемося, що він буде схожий на свого прадіда!

― Чи на діда, ― Ірина вдячно дивилася на тата.

Той усміхнувся доньці й раптово відчув приплив сил. Він знав, що заради своєї принцеси зробить усе. Хай і зробила вона помилки, але всі колись спотикаються. Головне, що в них є одне одного, і скоро в їхній родині буде поповнення.

― Треба буде вибрати кольори для дитячої і купити ліжечко з коляскою, ― сказав Олексій Степанович, намагаючись відволіктись від сентиментальних думок.

― Так, а ще пелюшки, і сорочечки, і памперси, та ще купу всього!

Олексій Степанович похитав головою і засміявся:

― А я думав, що на пенсії нудно буде!

― Тобі ще рано на пенсію! І скучати я тобі не дам!

― Та я вже в цьому й не сумніваюся!

Кухню наповнив сміх батька і доньки, які знали, що зможуть вистояти у труднощах і триматимуться разом, адже вони одна родина і люблять одне одного.