«Хто доглядає за дітьми? Хто дозволив їм взяти сир, який я берегла для мами?» — вигукнула сестра.

«Де твоя увага до дітлаху? Хто дозволив їм тягати сир? Я його берегла для мами!» — випалила сестра.

У нашій родині завжди особливо раділи народженню хлопчиків. Ми живемо в Україні, і чомусь до дівчаток ставилися з певною упередженістю. Так мене виховували батьки. У мене є молодші брат і сестра, і я помічала, як по-різному до нас ставилися родичі.

Коли народилася моя сестра, батько був глибоко розчарований. Хоч на УЗД казали, що буде дівчинка, він до останнього сподівався на помилку лікарів і переконався у своїй правоті лише в пологовому будинку. Але коли мама завагітніла братом, батько буквально змінився! Родичі вітали їх з особливою теплотою, усі були в захваті.

«Дівчинка? Вона вийде заміж і полетить із гнізда. А син — продовжувач роду!» — повторював батько.

Різниця у вихованні була очевидною. Після народження брата йому не доручали домашніх обов’язків, не лаяли за погані оцінки чи витівки. Не можна сказати, що до мене з сестрою ставилися погано, але ми відчували цю різницю. Брата буквально носи́ли на руках.

Це змусило мене повірити, що у всіх сім’ях віддають перевагу синам. З таким переконанням я вийшла заміж. Ми з чоловіком жили душа в душу, довіряли одне одному. Коли він сказав, що мріє про сина, я не здивувалася — це здавалося природним. Дізнавшись про вагітність, я теж сподівалася на хлопчика. Але лікар на УЗД з посмішкою повідомив, що у нас буде дівчинка. Всередині щось обірвалося. Як сказати чоловікові? Я боялася, що він влаштує скандал, збере речі та піде.

Не знаю, чому я так думала, адже мої батьки не розійшлися після народження мене та сестри. Але я була розгублена. Через сильні переживання мене поклали в лікарню з загрозою викидня. Чоловіка не було в місті, але, дізнавшись, він негайно приїхав до мене.

Він ще не знав результатів УЗД, а я не розуміла, як йому сказати, адже він так мріяв про сина. Чоловік не питав про стать дитини, турбувався про мене, цікавився моїм станом, обіцяв привезти щось смачне, просив не хвилюватися.

Після його відходу я довго плакала. Прийшла медсестра, щоб заспокоїти мене. Я поділилася з нею своїми побоюваннями. Не знаю, як вона зрозуміла мої ридання, але сказала, що я повинна думати про дитину, а не про чоловіка.

«Чоловіків на світі багато. Головне — виносити дочку, їй шкодить, коли ти нервуєш», — казала вона.

Вранці вона зустріла мого чоловіка і почала його сварити. Вона думала, що він уже знає про стать дитини і мене образив. Чоловік увійшов у палату зі здивованим поглядом і спитав, звідки я взяла такі дурниці. Я зізналася у всьому. Він подивився на мене, як на божевільну, і сказав, що йому байдуже, хлопчик чи дівчинка. Попросив не вигадувати зайвого.

Я спробувала заспокоїтися, але іноді думала, що чоловік просто не хоче мене засмучувати, а сам сумнівається. Але коли я народила дочку і побачила його обличчя, його сльози, я зрозуміла, що він справді щасливий. Тепер сміюся зі своїх страхів. Добре, що медсестра допомогла мені розібратися, інакше я б довела себе до нервового зриву ще до пологів.