«Хто дозволив дітям взяти сир, який я берегла для мами?» — вигукнула сестра.

«Де ти була, коли дістали мій сир? Я ж його для мами приберегла!» — випалила сестра.

У нашій родині завжди особливо раділи народженню хлопчиків. Ми жили в Україні, і дівчаток тут часто зустрічали з якоюсь несхаваною насторогою. Мене виховували саме з такими думками. У мене є молодші брат і сестра, і я помічала, як по-різному до нас ставилися родичі.

Коли народилась сестра, батько був глибоко розчарований. Попри те, що на УЗІ казали — буде дівчинка, він до останнього сподівався на помилку лікарів і переконався лише в пологовому. Але коли мама завагітніла братом, батько наче ожив! Усі родичі вітали їх із особливою теплотою, усі були в захваті.

«Дівчина? Вийде заміж та покине батьківське гніздо. А син — продовжувач роду!» — твердив батько.

Різниця у вихованні була очевидною. Після народження брата його не навантажували домашніми обов’язками, не лаяли за погані оцінки чи витівки. Не можна сказати, що до мене та сестри ставилися погано, але ми відчували цю нерівність. Брата буквально носи́ли на руках.

Тоді я переконалася, що в усіх родинах віддають перевагу синам. З цим переконанням я й вийшла заміж. Ми з чоловіком жили душа в душу, довіряли одне одному. Коли він сказав, що мріє про сина, я не здивувалася — це здавалося природним. Дізнавшись про вагітність, я теж сподівалася на хлопчика. Але лікар на УЗІ з посмішкою сказав, що у нас буде дівчинка. Все всередині перевернулося. Як сказати чоловікові? Боялася, що він влаштує скандал, збереже речі й піде.

Не знаю, чому я так думала — адже мої батьки не розійшлися після народження мене та сестри. Але я була розбита. Через сильні переживання мене поклали у лікарню з загрозою викидня. Чоловіка не було в місті, але, дізнавшись, він негайно приїхав.

Він ще не знав результатів УЗІ, а я не розуміла, як йому сказати, адже він так хотів сина. Але чоловік не запитував про стать дитини — турбувався про мене, питав про самопочуття, обіцяв привезти щось смачненьке, просив не хвилюватися.

Після його відходу я довго ридала. Прийшла медсестра, щоб заспокоїти мене. Я розповіла їй про свої страхи. Не знаю, як вона зрозуміла мої приглушені слова, але сказала, що я повинна думати про дитину, а не про чоловіка.

«Чоловіків на світі повно. Головне — виносити дочку, їй шкодить, коли ти нервуєш», — казала вона.

Вранці вона зустріла мого чоловіка й почала його лаяти. Думала, що він уже знає про стать дитини та образив мене. Чоловік увійшов у палату з розгубленим поглядом і запитав, звідки я взяла такі дурниці. Я зізналася у всьому. Він подивився на мене, ніби на божевільну, і сказав, що йому байдуже, хлопчик чи дівчинка. Попросив не вигадувати дурниць.

Я намагалася заспокоїтися, але інколи думала, що він просто не хоче мене засмучувати, а сам у глибині душі розчарований. Але коли я народила донечку і побачила його обличчя, його сльози — зрозуміла, що він справді щасливий. Тепер сміюся зі своїх страхів. Добре, що медсестра тоді допомогла мені розібратися — інакше я б довела себе до нервового виснаження ще до пологів.