Хто це насмілився потривожити мене зранку? – пробурмотіла дівчина, перевертаючись на інший бік.

На світанку, коли Оксана спала, раптом дзвінок у двері порушив тишу.

– Ой, хто це так рано, – буркнула дівчина й перевернулася на інший бік. Але дзвінок не вщухав.

– Що вам потрібно? – вже досить роздратовано промовила Оксана, підводячись. Натягнувши халат, вона підійшла до дверей і поглянула у вічко. За дверима стояла згорблена бабуся з великим котом на руках.

– Хто там? – строго запитала Оксана, не маючи наміру відчиняти двері, адже обережність ніколи не завадить. Але в цю мить старенька застогнала. Оксана ще раз зазирнула у вічко й побачила, як бабуся повільно сповзає по стіні. Кіт вислизнув з її рук і, розгублено оббігаючи її, нявчав.

– За що ж мені таке, – подумала дівчина і відчинила двері.

– Бабусю, вам погано? Зараз викличу швидку. Все буде добре, потерпіть.

Вона підхопила стареньку під руки і допомогла їй зробити кілька кроків у квартиру. Посадивши жінку на диван, Оксана кинулась дзвонити лікарям.

Кіт сидів поруч із старенькою і з цікавістю стежив за Оксаною.

– Все, лікарі вже їдуть. Як вас звати, бабусю?

– Антоніна Семенівна, – прохрипіла старенька, – мої документи тут, – і вказала рукою за себе.

Оксана, нахилившись, побачила за спиною бабусі невеликий рюкзачок. Вона допомогла їй зняти його і витягла документи.

– Тільки, доню, в лікарню я не поїду. Мушу йти вже, онук чекає, ще й гроші йому маю занести, інакше вижене нас на вулицю. Та й кому кота залишу?

– Лікар прийде і скаже, чи можна вам кудись йти в такому стані. А за вашим котом я догляну. Чому ж ви йдете до онука з грошима, а не він до вас?

– Ой, не питай, доню. Не треба тобі знати це.

У цей момент у двері знову подзвонили, і Оксана впустила лікаря та медсестру до квартири. Швидкістю вони оцінили стан старенької і повернулися до Оксани:

– Бабусю ми відвеземо в лікарню. Поїдемо у п’яту міську. Завтра можете привезти передачу та не забудьте взяти кружку, тарілку і змінну білизну.

– Нікуди я не поїду, – вперлася старенька.

– Їдьте, бабусю. Я завтра вас провідаю. А за кота не хвилюйтеся, я обожнюю котів, нам удвох буде добре.

****

Наступного дня Оксана прокинулася рано з думкою: чому я завжди втрапляю в якісь історії? Але з іншого боку, бабуся дуже мила, може, ми потоваришуємо.

***

Оксана виросла в сім’ї алкоголіків і ніколи не була потрібна своїм батькам, тому з дитинства відчувала прихильність до бабусь у дворі. Хтось погладить по голівці, хтось бантик зав’яже, а хтось і пиріжками нагодує. От і зараз ця старенька нагадала їй про дитинство, і Оксані стало сумно. Батьків уже давно ніколи не стало – вони отруїлися фальшивою горілкою, коли дівчинці було лише 13. І тільки завдяки сусідській бабусі Оксана не почувалася такою самотньою в дитячому будинку, як інші діти. Але на її 16 років сусідка Марія Іванівна теж пішла з життя, і Оксана залишилася одна на білому світі.

***

У свої 23 роки Оксана була розсудливою дівчиною. А в дитячому будинку її навчили захищати себе самостійно. Тому, коли вона вирішила сходити подивитися, що за онук у тієї бабусі, вона не відчувала страху.

Адресу вона ще вчора поглянула в паспорт старенької, коли передавала документи медикам.

Йти було недалеко, і Оксана швидко опинилася біля потрібного будинку на вулиці Котляревського. Біля парадної стояла лавка, на якій сиділи дві бабусі. Дівчина вирішила розпитати у них, можливо, вони щось знають.

Розмова зав’язалася швидко, і вже за десять хвилин Оксана знала всі подробиці життя своєї нової знайомої.

Виявляється, бабуся жила в цьому будинку вже багато років і виховувала онука одна, оскільки її дочка та зять загинули, коли хлопчику було близько п’яти років. Потім підріс онук і зв’язався з поганою компанією.

Зараз йому було 18, але поводився він жахливо. Виганяв бабусю з дому, якщо та не приносила йому гроші, змушував жебракувати, погрожуючи вбити її кота. Йому дісталася квартира від батьків, яку він здавав, а сам жив у місці кращому та ситішому. Старенька неодноразово викликала міліцію, але ті не приїжджали, мовляв, сімейні розбірки, самі розбирайтеся.

Оксана наче озвіріла. Швидким кроком вона піднялася по сходах і подзвонила у двері. Їй відчинив сонний молодий чоловік із явним алкогольним сп’янінням.

– Ось ти який! Як смів бабусю ображати, та як тобі не соромно!

Оксана йшла на хлопця танком, не даючи йому й слова сказати, – значить так, зараз ти збереш свої речі і поїдеш до себе на квартиру, ти зрозумів мене?

Спантеличений хлопець мовчки кивнув.

– І якщо я ще раз почую, що ти бабусю образив, своїми руками з тобою розправлюсь.

– Так, зрозумів, зрозумів, відвали вже, ти взагалі хто така?

– Яка тобі різниця, хто я, ось не послухаєшся по-хорошому, знайдуть у тебе “цікавий пакетик” і поїдеш на зону, – це лякало Оксану ще з дитбудинку, хлопці розповідали.

За 15 хвилин хлопець з великою сумкою вийшов із під’їзду, а Оксана залишилася прибирати бабусину квартиру. Треба було закінчити швидко, ще Антоніну Семенівну відвідати, та в зоомагазин заскочити. Не одна чай тепер живе, а з котом.

***

Антоніна Семенівна дуже зраділа, побачивши Оксану. Дівчина відкрила сумку і почала діставати продукти.

– Це вам їсти. І не хвилюйтеся. Ваш кіт ситий, а онука я вашого вигнала до нього на квартиру, не сперечайтеся. Не діло це, щоб стару людину на вулицю гнали і кота ображали.

– Дякую тобі, доню, думала на вулиці так і помру, кому я потрібна стара.

– Мені ви потрібні і вашому коту. Все, відпочивайте, завтра я до вас знову приїду.

***

Через тиждень Оксана забрала бабусю з лікарні і привезла її до дому.

– Ой, як чисто, доню, як же мені тебе віддячити.

– А мені нічого від вас не потрібно. Можна я буду вас називати бабусею?

– Звичайно можна, моя хороша, що б я без тебе робила.

Кіт сидів задоволений і дивився на бабусю та Оксану. Його годували, доглядали та не тягали по холодній, мокрій вулиці. Що ще потрібно коту для щастя? А найголовніше – в домі не було того мерзенного типу, що намагався постійно копнути кота.

***

Так пройшов рік. Оксана настільки звикла, що Антоніна Семенівна їй як бабуся, що майже повірила в це сама, от лише онук періодично затьмарював їй настрій. Тому вони з бабусею прийняли рішення, що Оксана переїде до старенької в квартиру, а свою крихітну однокімнатну здасть. Дінюгка завжди знадобиться.

Оксана одразу сказала, що всі гроші зі здачі квартири віддаватиме старенькій, що й робила, хоча та й опиралася.

– Бабусю, я й так у шикарній квартирі зараз живу безкоштовно, мені совість не дозволить інакше.

Через рік загинув онук старенької, його вбили в п’яній бійці.

***

Минуло ще двоє років, коли Оксана зустріла свого майбутнього чоловіка. Це сталося зовсім банально. В амбулаторії на дільниці змінився лікар, і до них став приходити молодий хлопець ненабагато старший за Оксану. Він був такий уважний до бабусі і так добре призначав лікування, що бабуся буквально помолоділа, а Оксана вперше в житті закохалася.

– Ой, дівчинко моя, хороший хлопець, не прогав. Такий уважний, ввічливий і порядний.

***

Коли Петро зробив Оксані пропозицію, вона розцвіла і аж просльозилася. Стільки щастя вона ще не відчувала. А коли через рік народився їх первісток, Оксана була найщасливішою на світі мамою, а Антоніна Семенівна найщасливішою прабабусею.

Вони прожили разом ще 12 років, коли Антоніна Семенівна тихо пішла в інший світ уночі у свої 95 років. Незважаючи на поважний вік, вона до останньої миті зберігала світлий розум і навіть намагалася допомагати Оксані. Оксана ридала без упину. Після похорону довго не могла прийти до тями. І тільки підтримка Петра та їх дітей допомогли їй змиритися з горем. Вже давно не було того кота, його місце зайняв інший, знайдений на вулиці.

Минув місяць, настав час переїжджати з квартири, адже вона залишалася власністю старенької, що померла. Оксана не хотіла, аби бабуся віддала їй квартиру, хоча та наполягала.

Розбираючи документи старенької, Оксана несподівано знайшла листа.

«Оксанко, моя дівчинко! Якби ти знала, скільки щастя ти мені подарувала. Ти наче повернула мені мою донечку Віку. Якби не ти, я би не прожила стільки щасливих літ. Дякую тобі, і, будь ласка, прийми подарунок, він лежить у серванті під ящиками. Ти його заслужила, моя люба внученько!»

Оксана ридала навзрид. Антоніна Семенівна й за життя називала її внучкою. Але слова “люба внученько” приголомшили дівчину.

– Що сталося?

Оксана передала чоловікові листа. Петро дочитав його і підійшов до серванта. Витягнувши ящики, він виявив під нижнім імпровізований тайничок. У ньому була якась папка формату А4 і товстий пакунок з запискою.

«Оксанко. Тут дарча на квартиру. Вона вже давно оформлена, тому сперечатися і відмовлятися безглуздо. А ці гроші в пакеті – це твої гроші від здачі квартири. Візьми їх. Я знаю, ти добре розпорядишся ними».

Оксанка і Петро проживуть довге та щасливе життя, оточені дітьми, онуками, а потім і правнуками.