Хвостатий рятівник!

Хвостатий охоронець!

Це сталося, коли я закінчувала 11 клас. Ввечері в школі проходили підготовчі курси. Швидко темніло, а йти потрібно було далеко через приватний сектор. Зазвичай поверталася з подружками-близнючками, але того дня вони захворіли на грип.

Я вийшла зі школи. Було вже зовсім темно. Біля порога сидів величезний вівчар. Як тільки я з’явилася, він підвівся і рушив поруч зі мною, зліва.

Спочатку я насторожено дивилася на собаку. Але він йшов упевненим кроком, постійно зліва, на однаковій відстані від мене.

Йти було далеко і нудно, тож я запитала у вівчара:
— Гей, красунчик, але ти ж знаєш, що я не твоя господиня?
Мені здалося, що пес кивнув, потім він махнув хвостом і ткнувся мокрим носом мені в пальці.

— Хороший хлопчик! — я погладила його широкий лоб, пухнасту спину. — Отже, ми йдемо в один бік?
Вівчар підсунувся під мою руку.

Я йшла і розповідала йому про Сергійка, в якого тоді була закохана, про бабусю і дідуся. Це, напевно, звучить дивно. Але співрозмовник з нього був чудовий, уважно слухав, водив великими вухами і не перебивав.

За розмовами я не помітила, як пройшла майже половину дороги. У цей момент мене наздогнала іномарка. Машина різко зменшила швидкість і повільно їхала поруч зі мною. Я злякалась. У місті саме ходили чутки про декілька нападів. Казали, що в цьому замішаний син одного з директорів шкіл, і що його ніколи не покарають. У машині гучно грала музика, всередині сиділи четверо. Усі п’яні. Іномарка зупинилась. Один з хлопців вийшов і намагався схопити мене за руку:
— Дівчино, сідай в машину.

Я озирнулась. Навколо нікого. Тільки п’яні хлопці і я. Що робити?
І в цей момент вівчар почав гучно гавкати, шерсть на його загривку стала дибки, він оскалив зуби.
— Дівчино, прибери собаку!
Але вівчар продовжував гучно гавкати, він кидався на хлопця і намагався схопити його за зап’ястя. Той стрибнув в машину. Іномарка швидко від’їхала.

Пес миттєво заспокоївся і притулився до мене. Я ще хвилин десять гладила його тремтячими руками, мене всього колотило:
— Дякую, хороший, надійний, дякую, дякую…

Потім ми пішли далі. Я і собака. Він провів мене до під’їзду. Всередину не пішов. Тільки підштовхував носом — йди додому.

Я подивилась на собаку:
— Почекай, я винесу щось смачненьке…
Вівчар трохи відступив назад. У нього були особливі очі — бурштинові, золотисті, вони світилися наче сонцем і теплом. Наче це і не пес був взагалі…

Я швидко піднялась на 3 поверх:
— Бабусю, там собака, їсти щось, просто зараз…

Я зняла взуття, вискочила на балкон, він знаходився з протилежного боку будинку. І… пес чекав під балконом. Він встиг оббігти будинок. Як він міг знати, що я вигляну? Знає.

Подивився на мене, хвостом махнув:
— Ти вдома? Ну все гаразд!

І побіг далі по своїх справах.

Бабуся, коли почула цю історію, сказала, що це був Ангел-охоронець.
А як ти думаєш? Так? І знаєш, я пам’ятаю його очі… Сонячно-бурштинові. Я пам’ятаю їх досі. І знаєш, отой особливий теплий світ я іноді бачу в очах людей… Мені здається, так світиться любов.