Кіт, що відштовхував сон і насміхався зранку

Кіт спав із дружиною. Він упирався в неї спиною та відштовхував мене всіма чотирма лапами. А вранці зустрічав нахабним, насмішкуватим поглядом. Я лаявся, але нічого не міг вдіяти. Улюбленець, бачите. Ластівка та сонечко. Дружина сміялась, а мені було не до сміху.

Цій самій «ластівці» смажили рибку, виймали з неї кісточки, а хрустку шкірку складали акуратною гірочкою біля теплих, ще димлячих шматочків на його тарілці.

Кіт дивився на мене, скрививши мордочку в усмішці, ніби казав:
«Тут невдаха ти — справжній господар я!»

Мені діставалися залишки, які гордій відвертав. Одним словом — знущався, як міг. А я мстив: то тарілку відсуну, то з дивану зіштовхну. Війна, коротше.

Інколи в мої капці чекали «міни» із котячого лотка. Дружина ж, сміючись, казала:
— Сам винен — чого його дратуєш?

І гладила свого «ангеля». Кіт пишався, мов князь. Я зітхав. Що поробиш? Дружина в мене одна — тут і сперечатися нічого. Терпів.

Але того ранку…
Збираючись на роботу, я почув розпеклий крик із передпокою. Кинувшись туди, побачив: шість кілограмів розкуйовдженої шерсті з кігтями, нацьковані лютощі, атакують Олену, мов кінь на прапор.

Побачивши мене, звір скочив на груди й штовхнув так, що я вилетів у коридор. Схопивши стілець, наче щит, я потягнув дружину до спальні. Кіт вдарився об ніжку меблів, голосно вереснув.

Та це його не спинило. Він бився об двері, доки ми не замкнулися. Ми стояли, слухаючи шипіння за дверима, потім перев’язували подряпини спиртом.

Олена телефонувала на роботу: каже, кіт розлютився, тепер їдемо до лікарні. Я теж подзвонив начальнику, пояснив те саме.
І раптом…

Земля здригнулася, немов зітхнула. На кухні вилетіли шибки, у ванній тріснуло вікно. Я впустив телефон. Настала мертва тиша. Забувши про кота, ми вибігли з спальні — на вулиці паламаний асфальт, яма. Поруч — уламки газового фургону сусіда. На парковці перевернуті авто, мов скаракатиці, а десь далеко вили сирени.

Остовпілі, ми обернулися до кота. Він сидів у кутку, притиснувши до грудей зламану лапу й тихо скиглив.

Олена вхопила його, пригорнула. Я вихопив ключі, і ми помчали сходами вниз, не дивлячись на сьомий поверх.

Наш авто стояв за будинком. Вскочивши, ми погнали до ветеринара. На душі свербіли котики.

Годиною пізніше Олена вийшла з клініки, тримаючи «скарб». Він пишався забинтованою лапою перед іншими відвідувачами. Дізнавшись про вибух, люди гладили його, немов героя.

Вдома Олена приготувала його улюблену рибку, вибрала кістки, склала хрустку шкірку гірочком. Мені — залишки.

Кіт, кульгуючи, підійшов до тарілки, спробував зневажливо зиркнути. Та замість пихи — гримаса болю.
Я швидко закінчив свою порцію, підійшов і поклав йому решту.

Він витріщився, підібгав лапу й тихо нявкнув.

Я взяв його на руки, промовив:
— Може, я й невдаха. Та якщо в мене є така дружина й такий кіт — то я найщасливіший невдаха у світі.

Поцілував у вушко. Він муркнув, штовхнув мене головою.

Поставив на підлогу. Він, морщачись, почав їсти. Ми з Оленою, обійнявшись, дивилися на нього й посміхалися.

Відтоді кіт спить лише зі мною. Вдивляється у моє обличчя, а я благаю Бога лише про одне — щоб подарував якнайбільше років із ними обома.

Більше нічого й не треба. Чесно