Кохання в 65: Весільний скандал зі сторони брата покійного чоловіка

В 65 років я знайшла кохання, але на весіллі брат покійного чоловіка встав і вигукнув: “Я проти!”

Коли мій чоловік помер, я думала, що разом з ним пішло все. Ми прожили сорок років пліч-о-пліч, виростили дітей, звели дім, пережили бідність, хвороби, сварки та сміх. І я вірила — це назавжди. А потім він просто пішов — раптово, в один день. Інсульт. Без прощання, без останнього слова. Все звалилося. Відчуття, ніби хтось вирвав з мене половину душі і залишив стояти по серед зруйнованого життя.

Довго я не могла оговтатися. Плакала ночами, розмовляла з його фотографією, залишила його сорочки у шафі, щоб не вивітрювався запах. Діти роз’їхалися, онуки приїжджали рідко. І тиша… ця гнітюча, тягуча тиша старого дому з порожніми стільцями за столом.

Минуло п’ять років. Я почала вчитися жити одна. Але одного разу випадково зайшла в маленьку кав’ярню у Львові — саме ту, куди колись нас водив чоловік. І там я побачила Його. Марко. Старий друг сім’ї. Він колись приходив до нас у гості, працював з моїм чоловіком на одному заводі. Ми давно втратили зв’язок, а тут — ніби доля звела.

Він одразу мене впізнав. Ми розговорилися. Згадували, пили каву, сміялися. І раптом — стало легко. Не було ні болю, ні докорів. Лише тепло. Він зателефонував наступного дня. А потім ми стали гуляти в парку, готувати вечерю, читати один одному книги. Він дбав про мене, як про королеву. Мені було шістдесят п’ять, а я знову почувалася жінкою. Живою. Потрібною.

Коли Марко запропонував мені вийти за нього, я розгубилася. Всередині все тремтіло. Думки — про дітей, про людей, про чутки. Але моя дочка, найстарша, сказала:

— Мамо, ти маєш право бути щасливою. Навіть якщо хтось цього не розуміє.

Ми вирішили влаштувати тихе свято. Просто сімейну вечерю, без пишних церемоній. За столом були лише найдорожчі: діти, онуки, пара сусідів. Я вдягла світло-сіру сукню, Марко — костюм, який носив ще на весіллі дочки. Усі усміхалися, підіймали келихи. Мені здавалося, я знову живу.

І тут…

— Я проти!

Голос пронісся по залу, як грім. Я здригнулася. Усі обернулися. Це був Віталій — молодший брат мого покійного чоловіка.

Він підвівся, побілілий від гніву, і подивився на мене:

— Ти не маєш права! Як ти можеш? Ти забула мого брата? Ти була його дружиною!

Слова різали, як ніж. Я завмерла, серце застигло. Я знала, що Віталій завжди був поруч з нами, особливо після смерті чоловіка. Він приходив, допомагав, приносив продукти. А потім віддалився… Я не розуміла — чому. Але тепер все стало ясно.

— Я не забула, Віталію, — сказала я тихо. — Але я не можу все життя залишатися вдовою.

— Значить, тобі байдуже? — викрикнув він. — Ти просто викреслила його?

Марко стиснув мою руку під столом — міцно, надійно.

— Віталію, — спокійно сказав він. — Хіба ти хочеш, щоб вона залишилася одна до кінця життя?

— Це неправильно! — майже закричав той.

Я зробила глибокий вдих. Щось у мені обірвалося — страх, сором, нерішучість. Я піднялася з-за столу, подивилася на нього:

— А знаєш, що дійсно неправильно? Що ти весь цей час любив мене і мовчав. Що ти чекав, що я стану твоєю, коли він помре. І тепер не можеш змиритися з тим, що я обрала не тебе.

У залі запанувала могильна тиша.

Віталій побілів, опустив очі. Потім розвернувся і мовчки вийшов.

Я стояла, тремтіла, але більше — не від страху. Я більше не відчувала провини.

Марко встав, підійшов до мене, обійняв.

— Все добре, — прошепотів він.

Я заплакала — не від болю, а від полегшення. Від відчуття, що тепер я можу по-справжньому жити. Що я нікому нічого не винна. Що любов — вона приходить, навіть якщо ти думаєш, що для неї вже пізно.

Я щаслива. Я знайшла чоловіка, який прийняв мене з усіма спогадами, з усім минулим, зі зморшками, з тінню втрат. Він не просив мене забути. Він просто став поруч. І це — найважливіше.

І якщо хтось думає, що в шістдесят п’ять життя закінчується — я скажу інакше. Інколи вона тільки починається.