Коли батько пішов, мачуха забрала мене з дитбудинку: Я завжди дякуватиму Богу за другу маму

Моє життя — це низка втрат і див, які навчили мене цінувати теплоту родини і доброту тих, хто став рідним не за кров’ю, а за серцем. Колись я був самотнім хлопчиком, який втратив усе, але одна жінка змінила мою долю, ставши другою матір’ю. Ця історія — про біль, надію і вдячність за любов, яка врятувала мене від розпачу.

Мене звуть Олесь Ковальчук, я народився в невеличкому містечку на Волині. В дитинстві у мене була щаслива родина: я, мама і тато. Але життя нещасливе. Коли мені виповнилося шість, мама важко захворіла і невдовзі померла. Батько не впорався з жалем і почав пити. Наша хата спорожніла — холодильник був порожній, я ходив до школи брудний і голодний. Я перестав вчитися, уникав друзів, а сусіди, помітивши це, викликали опіку. Вони хотіли позбавити батька батьківських прав, але він умовляв дати йому шанс. Обіцяв змінитися. Органи опіки погодилися, але попередили: через місяць повернуться.

Після їхнього візиту батько перетворився. Він кинув пити, купив продукти, і ми разом навели лад у хаті. Я вперше за довгий час відчув надію. Одного разу батько сказав: «Сину, я хочу познайомити тебе з однією жінкою». Я збентежився — невже він забув маму? Він запевнив, що кохає її, але ця жінка допоможе нам, і опіка більше не чіпатиметься. Так я познайомився з тітою Ганною. Ми приїхали до неї в гості, і вона мені одразу сподобалася. В неї був син, Юрко, на два роки молодший за мене. Ми швидко потоваришували. Вдома я сказав батькові: «Тітка Ганна — добра й гарна». Через місяць ми переїхали до неї, а нашу хату здали в оренду.

Життя налагоджувалося. Ганна піклувалася про нас, як про рідних, а Юрко став мені як брат. Я знову почав усміхатися, вчитися, мріяти. Але доля завдала нового удару. Батько раптово помер — серце не витримало. Моє життя розбилося. Через три дні прийшли працівники опіки й забрали мене до дитячого будинку. Я був зламаний, загублений, не розумів, чому все руйнується. Ганна відвідувала мене щотижня, приносила солодощі, обіймала, обіцяла забрати. Вона оформляла документи, але процес затягувався. Я втрачав віру, думаючи, що залишуся у казенних стінах назавжди.

Одного разу мене викликали до директора дитбудинку. «Олесю, збирайся, їдеш додому», — сказали мені. Я не повірив. Вийшовши на подвір’я, я побачив Ганну й Юрка. Очі наповнилися сльозами, я кинувся до них, обіймаючи так сильно, ніби боявся, що вони зникнуть. «Мамо, — видихнув я, впер«Мамо, — видихнув я, вперше назвавши Ганну так, — дякую, що не полишила мене.»