Коли були живі бабуся з дідусем, я вважав їх своєю родиною.

В той час, коли дідусь з бабусею були ще живі, я вважав їх своєю основною родиною. Чому? Тому що мама увесь час займалася питаннями працевлаштування матерів, які залишилися без підтримки родичів. Вона була соціальним працівником. А тато… Тато завжди шукав себе в творчості: то в живописі, то в театрі, то ще в чомусь, і так поступово розчинився в безмежному морі людського життя.

Мама мене любила. Але любила якось істерично, на короткі проміжки. Раз на тиждень вона приїжджала до нас з дідом і бабусею, привозила їжу та подарунки. Сильно мене обіймала й цілувала. Потім “столовалася”, як казала бабуся, тобто обідала, пила з дідом горілку, вигадувала ідеї та пророчила слова і – зникала. Знову на тиждень або навіть більше, якщо була зайнята на роботі.

А ми з “батьками” залишалися далі жити тихо і спокійно, з бабусиним городом, з дідовим походами в ліс і безкінечними “філософськими бесідами” про пережите.

Моя бабуся була величною і, як я тепер розумію, прекрасною. Велика, з розкішним до старості волоссям, яке вона щотижня після лазні розчісувала півкруглим гребенем, подарованим їй ще матір’ю. Дід був худорлявий, з неймовірно мальовничою павутиною зморшок, що починалися на лобі і спускалися по шиї під комір сорочки, завжди чистенької і вигладженої зусиллями бабусі.

Взагалі чоловіки у нашій бабусі (це ми з дідом) були завжди чистими, побритими (особливо старанно побритим, звичайно, мене!) і завжди охайними», — так про нас говорили на нашій “вуличці”. Потім, уже в школі, я довго не міг звикнути до простого слова “вулиця” і писав та говорив його так, як це було прийнято в нашій родині.

Кого я любив більше? Так ніколи й не зміг визначитися, тому що вони для мене були єдиним цілим, яке пахло борщем і цигарками, молоком і пОтом, нашим двором і лісом.

Коли я прокидався вранці, то перше, що бачив, — це скульптурний образ дідуся, який низько нахилявся наді мною. А його губи, сухі і гарячі завжди, шепотіли, як тільки я відкривав очі:
— Вставай, Колю! Бабуся вже пиріжків з часником напекла. А нас з тобою в лісі їжачок чекає, щоб нові історії розповісти.

Потім дід якось швидко мене цілував, ледь торкаючись губами щоки й притискаючись своєю, неголеною. А я вередував, тоді ще не усвідомлюючи, що це і є щастя:

— Ні-ні, діду, не хочу ще… Спатиму… І пиріжки хочу не з часником, а з варенням.
— То це ми швидко, — метушився дід, — бабусі нове замовлення зробимо.
І кричав у бік кухні:
— Бабусю Марино, а бабусю Марино! Наш король пиріжки з варенням хоче! Зрозуміла?!

За мить у дверному отворі з’являлося обличчя бабусі, яка говорила:
— А то як же, я не знаю! І варення вже в блакитній вазочці готове. Ідіть сюди, давайте!..

Коли я вмивався, то вони обидва стояли поруч, і бабуся тримала рушник з вишитим нею козеням, а дід намагався забрати “утирачку” з її рук.

Потім ми їли. Ми з дідом. Бо бабуся за стіл не сідала, а метушилася навколо, створюючи затишок і надаючи значимості процесу, коли чоловіки в домі їдять.

Потім ми з дідом вставали з-за столу і коротко (по-чоловічому!) хвалили нашу господиню:
— Наїлися, мати…
— Так, бабусю!..
І виходили покурити на подвір’я.

Курив, звичайно, дід, а я сидів поруч, притискаючись до нього, косився на нього і клав руки на колінах так, як і він.

— Ну, як ти там? Готовий жити сьогодні? – питав дід.
Я степенно відповідав, але не відразу:
— Та готовий…

Ми піднімалися з ґанку, плювали (обидва, до речі, бо після свого плювка дід мені окурок під ніс підносив!) на окурок і запитували невидиму бабусю:
— Тобі, мати, нічого не треба поки? Бо ми тоді підемо, в ліс рушимо.
— Так, бабусю!..
Із недр будинку чути було:
— Ідіть вже, а я поки подумаю, чим вас на день зайняти!..

Ми з дідом брали (дід брав) плетені кошики (велику для нього і маленьку, майже іграшкову – дід для мене сплів). Йшли в ліс. І він розповідав мені, чому в дятла голова червона, чому в сосни голки довші, ніж у ялини, чому мама рідко приїздить, чому їжачки, коли їх в руки береш, “пихкають”, чому тато десь зник, чому в маслюків шляпки “слизькі”, чому бабуся у нас така красива, а дід… “не дуже” (це він сам так казав).

До обіду, коли вже і в лісі жарко ставало, ми поверталися додому. І обов’язково з трофеями: грибами чи ягодами, травами, що в чай кладуть, духмяними.

Бабуся знову нас годувала, а потім вкладала мене в сенях, де було прохолодно, на топчан, щоб «кусочки обіду вляглися», спати. Дід же накривав своїм духмяним старим тулупом і сидів поруч до тих пір, поки… поки не прилітала гігантська птаха з синіми очима, дивилася на мене та питала: «Ти, Миколко, добре себе сьогодні вів? Не засмутив діда з бабусею?»

Я чесно, усіма очима на неї дивився… і прокидався…
А тут – бабуся: вже молоко в кружку з маками налила і великий шматок хліба, білого, який вранці разом із пиріжками спекла, поруч поклала.

А потім… потім ми з дідом щось у дворі або в хаті робимо, а бабуся йде в город «поспішити» та «подивитися, чи все там в порядку». Заодно і прополе грядки, і поллє чого-небудь, і ще щось там поробить.

Ми з дідом працюємо, бо розуміємо: “чоловічу роботу в домі повинні чоловіки робити, а жіночу – бабуся”.

Зараз я вже старший, ніж були мої дід з бабусею тоді. І у мене – інфаркт. Лежу після операції в лікарні. Лежу і думаю: треба обов’язково вижити, щоб бути людиною на Землі, яка береже такі спогади…