Коли хвороба стає випробуванням кохання: як я зрозуміла, що обрала не ту людину

Хвороба сама по собі – це неприємно. Але ще гірше, коли поруч людина, яка мала б стати опорою, а натомість залишається байдужим глядачем. Саме так я відчула себе, коли в найважчий момент залишилася сама зі своєю слабкістю, а мій чоловік, Тарас, вирішив краще вмоститися на дивані перед телевізором. Я лежала з температурою під сорок, тремтячими руками намагалася дотягнутись до чашки, а він, не відриваючи очей від екрану, навіть не спитав, чи треба мені води. Не те щоб чай – звичайне: «Як ти?» – так і залишилося невимовленим.

Я з невеликого містечка під Черніговом, і в нас у родині було прийнято піклуватися один про одного. Мама й тато завжди трималися за руки, навіть у літах. Якщо хтось захворював – весь дім перетворювався на міні-лікарню. Теплий чай, компреси, курячий бульйон – усе як треба. Я думала, що так має бути. А тепер лежу, наче стороння у власній хаті. Щоб не померти від спраги, мушу підводитися з ліжка й плентатися на кухню. А мій чоловік? Навіть не кліпне оком. Не через жорстокість – йому просто байдуже.

Коли хворіє він – зовсім інша історія. Може розбудити посеред ночі й попросити принести термометр, води, крапель. І я біжу. Не тому, що зобов’язана. А тому, що люблю. Бо так відчуваю. Бо так правильно. Викликаю лікаря, варю узвар, готую щось легке, щоб не нудило. Я поруч. А він? Він уміє лише питати: «Ти сьогодні на роботу йдеш?» І якщо відповім «ні» – спокійно розвертається й іде. Ані допомогти, ані ліки купити, ані запитати, чи є взагалі щось їстівне вдома.

Я пробувала говорити. Не раз. Але кожну розмову він перетворює на жарт або ображається, немов дитина. Мовляв, я видумую, перебільшую, драматизую. Може, й справді? – ловила себе на думці. Може, я занадто чутлива? Але потім згадувала, як стояла на кухні, ледве тримаючись на ногах, а він просто підійшов, поставив брудну тарілку в мийку й пішов. Наче я не людина, а обслуговчий персонал.

Тоді я вирішила: діятиму так само. Не зі зла – просто сподівалася, що він зрозуміє. Захворів він – а я мовчки зайнялася своїми справами. Ні чаю, ні ковдри, ні доброго слова. Він одразу почав нявкати: голова болить, їсти нічого, пити нічого. «На кухні усе є», – спокійно відповіла я. А він? Він не розумів, що відбувається. Метушився між холодильником і мікрохвильовкою, голосно зітхав, стогнав так, щоб почула півкварталу, сподіваючись, що я здалася. Але я не здалася. Думала – він зрозуміє.

Та, на жаль. Наступного разу, коли захворіла я, він знову проігнорував. Лежала я з гарячкою, з болем у кістках, а він пройшов повз, навіть не глянув. Я знову спробувала поговорити. Нагадала, як роками за ним доглядала, і лише раз вчинила інакше. А він у відповідь: «Тоді ти за мною не піклувалася, тепер і не вимагай». Усе. Один випадок перекреслював усі роки турботи. У цю мить я зрозуміла: він не вміє цінувати. Не запам’ятовує добра. Бачить лише те, що йому незручно.

Я не витримала. Мені й так було погано, але всередині все кипіло. Я сказала усе, що накопичилося. Усе, що стримувала. А він… образився! Образився! Не я, яку кинули в хворобі, не я, у якої навіть моральної підтримки нема, а він – великий, могутній чоловік, якого не погладили по голівці в потрібний момент.

Напевно, я помилилася. Серйозно помилилася в людині. Він не той, з ким хочеться зустріти старезність. Не той, хто принесе води в останню мить. Не той, хто стане опорою. І від цієї думки боляче набагато сильніше, ніж від будь-якої хвороби.