Коли мені виповнилося п’ятнадцять, батьки вирішили, що їм потрібна ще одна дитина.

Коли мені виповнилося п’ятнадцять років, батьки вирішили, що їм дійсно потрібна ще одна дитина. Уся відповідальність за догляд за братом і домашні справи лягли на мене. У мене не залишалося часу на навчання, і я отримувала догани за погані оцінки. Але найгірше ще попереду: «Поки твій брат не закінчить школу, навіть не думай про хлопців!» – суворо сказав батько. Я мала прийняти радикальне рішення.

Коли мені виповнилося п’ятнадцять років, батьки вирішили завести ще одну дитину, і так з’явився на світ мій брат. Усі мене вітали і бажали найкращих побажань, але мені зовсім не було весело. Я не люблю повертатися до цієї історії, але поділюся з вами.

Мама раділа, що в неї є донька, не тому що любила мене, а тому що я була безкоштовною нянькою. Коли моєму братові, Михайлу, виповнився рік, вона перестала годувати його і вийшла працювати на повний день. Бабуся приходила до нас вранці, і коли я поверталася зі школи, вона або засинала, або поверталася додому. За братом доводилось доглядати мені. Він дуже плакав, а я не могла його заспокоїти.

У мене не було часу для себе. Я мала змінювати йому одяг, купати, годувати, готувати завжди свіжу їжу. Якщо батьки ввечері поверталися і бачили брудний посуд або невипрасуваний одяг, вони починали сваритися, що я лінуюся і даремно витрачаю час. Зазвичай після цього я бралася за домашні завдання, бо раніше не мала на це часу. У школі мені не дуже добре йшло. Вчителі, шкодуючи мене, ставили «трійки», за що я отримувала ще більше доган.

– Пральна машина пере, посудомийна миє, а ти чим займаєшся цілий день?! Напевно, тільки про вечірки й думаєш!

Батько кричав на мене, а мама слухняно кивала головою. Здавалося, вона забула, як це – сидіти з неспокійною дитиною хоча б кілька годин, виконуючи хатні справи.

Пральна машина пере, згодна. Але ж її ще доводиться запускати, потім розвішувати весь одяг і прасувати вчорашнє. Мати вмикати посудомийну машину вдень мені не дозволяли – вона споживала багато електроенергії, а посуд для брата я повинна була відмивати тільки вручну. Щодня я ще й милила підлоги, бо Михайло був дуже активний, повзав і багато ходив.

Трохи легше стало, коли брат пішов у дитячий садок. Батьки наполягали, щоб я забирала його і годувала, коли поверталася. Завдяки цьому у мене були хоча б кілька годин по школі для себе. Я більше приділила увагу навчанню та закінчила школу без «трійок».

Я мріяла вступити на біологічний факультет в університеті. Це була єдина сфера знань, яка мене цікавила, і я швидко її вивчала, але мої батьки не підтримували цей вибір.

– Університет розташований у центрі міста, їхати туди півтори години. А як же тоді? Михайла треба забирати, а потім ще доглядати за ним. Не вигадуй!

Мої батьки були непохитними, тому місце подальшого навчання було вибране для мене. Найближчим до дому був кулінарний технікум, де я навчалася на кондитера. Ледь пригадую перший семестр – я була, як зараз кажуть, в депресії. Але потім зацікавилася. Мені сподобалося випікати пироги, робити печиво і різноманітні десерти.

З другого курсу я знайшла роботу на пів ставки – у вихідні працювала в кафе недалеко від дому. Спочатку батьки нарікали, що мене немає вдома, але мені вдалося відстояти хоча б цей особистий час. Коли я закінчила навчання, мене взяли на повну ставку.

Незабаром до нашого кафе прийшов новий шеф-кухар. Ми почали зустрічатися пізніми вечорами, і мої батьки знов почали кричати і сваритися. Кілька разів батько приходив до мене під кінець зміни, щоб я не пішла гуляти з хлопцем. Якось вони влаштували мені родинну зустріч.

Запросили бабусю, тітку і її чоловіка. Поставили мене посеред кімнати й почали говорити, щоб я забула про кавалерів, прогулянки і будь-які розваги.

– Звільняйся з кафе! – сказала тітка. – Я знайшла тобі роботу в школі Михайла, будеш асистенткою кухаря.

– Найкраща новина на сьогодні! – вигукнула радісно мати. – Михайло завжди буде під наглядом, а потім можна йти додому. Будеш мати час, щоб допомогти нам.

Залишити роботу в кафе, де мене цінували, платили, де все в мене складалося і де працював мій хлопець? Я уявляла собі життя, яке мене чекало, – сумна шкільна їдальня з масними котлетами та липким макароном, вечорами праця вдома і життя, присвячене Михайлу.

– Поки твій брат не закінчить школу, навіть не мрій про хлопців, – суворо сказав батько.

Наступного дня я все розповіла своєму хлопцеві, і ми придумали план. Він давно мріяв відкрити своє кафе, збирав гроші, але цього не вистачало. Тому потрібно було шукати інвесторів або брати кредит у банку. Вдома я сказала, що мушу ще попрацювати два тижні. Батьки погодились почекати мій період звільнення.

На жаль, ми не змогли отримати кредит, але знайшли нову роботу. Знайомий мого хлопця працював адміністратором у великому ресторані і запропонував йому новий проект, що відкрився в Києві. Він поїхав туди на співбесіду і переконав начальника, щоб поговорив зі мною по Skype. Коли я розповідала про себе, мій Коханий запросив їх спробувати десерти, які я приготувала, – взяв їх у переносну холодильну камеру.

В останній робочий день я вийшла раніше. Помчала додому за півгодини до того, як хтось встиг повернутися, швидко зібрала свої речі до валізи, взяла документи та заощадження, а потім поїхала потягом до Києва.

Тепер у мене є власне життя, яке я присвячу тим, кого сама оберу, а не тим, до кого була змушена.

Так, я люблю свого брата і справді сподіваюся, що колись ми будемо мати гарні стосунки. Я також не відчуваю ненависті до своїх батьків, але знаю, що поки я б жила з ними в одній квартирі, навіть у тому ж місті, була б під їхнім впливом. Я не настільки сильна, щоб захистити себе. Тому я мусила втекти. Сподіваюся, що у нашому новому місті все складеться і ми будемо щасливі.