Коли мій чоловік вирішив, що він центр всесвіту і диктує мені умови.

Сьогодні в мене важкий день. Мій чоловік, Андрій Володимирович, останнім часом так себе уявив центром світу, що вирішив, ніби має право диктувати мені умови. І не будь-які, а такі, від яких у мене аж серце стискається. Він заявив, що розлучиться зі мною, якщо я не припиню спілкуватися зі своєю донькою Олесею від першого шлюбу. Серйозно? Це ж моя дитина, моя кров, моє життя. І він думає, що може просто взяти та викреслити її з мого серця своїми погрозами? Досі не віриться, що людина, з якою я пройшла стільки років, дійшла до такого.

Все почалося кілька місяців тому. Андрій завжди був чоловіком із характером, але раніше я вважала це силою, а не вадою. Він упевнений у собі, рішучий, звик, щоб усе було по-його. Коли ми одружилися, я думала, що знайшла надійну опору, яка підтримуватиме мене та прийме мою родину. Олесі тоді було лише п’ять років. Вона відразу прив’язалася до Андрія, називала його «татом Андрійком». Я була щаслива, бачачи, як вони знайшли спільну мову. Але з часом щось змінилося.

Андрій почав віддалятися від Олесі. Спочатку це були дрібниці: перестав питати, як у неї справи в школі, не хотів грати, як раніше. Я списувала це на втому – робота у нього важка, часто затримується до ночі. Але потім він почав сердитися, коли я згадувала про Олесю. «Ти забагато часу їй приділяєш», – кинув він якось за вечерею. Я оніміла. Як можна не приділяти часу власній дитині? Вона живе з моєю мамою, Ганною Іванівною, у сусідньому місті, і я бачу її лише по вихідних. Ці зустрічі – моя віддушина, мій спосіб залишатися для неї матір’ю, попри відстань.

А потім пішли ультиматуми. Місяць тому Андрій сів навпроти мене на кухні, склав руки на грудях і холодно сказав: «Більше не хочу, щоб ти їздила до Олесі кожні вихідні. Це заважає нашій сім’ї». Я подумала, що почулася. Якій сім’ї? Ми з ним самі, дітей у нас немає, а Олеся – частина мого життя. Я намагалася пояснити, що не можу кинути доньку, що вона й так пережила розлучення батьків, що їй потрібна моя любов. Але Андрій лише махнув рукою: «Вона вже велика, подолає. А якщо ти не перестанеш, я подаю на розлучення».

Я сиділа, наче приголомшена. Розлучення? Через те, що я хочу бути матір’ю своїй дитині? Це було так абсурдно, що я навіть не знала, як реагувати. У той момент я зрозуміла: людина, яку я вважала опорою, бачить у мені не дружину, а когось, хто має підкорятися його правилам. Він хотів не просто обмежити моє спілкування з Олесею – він хотів контролювати моє життя.

Я почала згадувати інші моменти. Як Андрій критикував мою маму, Ганну Іванівну, за те, що вона «занадто балує» Олесю. Як він кривився, коли я купувала доньці подарунки чи оплачувала її гуртки. Як одного разу сказав, що «минуле має залишитися в минулому», маючи на увазі мій перший шлюб та мою дитину. Тоді я не приділила цьому уваги, але тепер усі частини склалися в одне ціле. Він не просто не хотів приймати Олесю – він хотів, щоб її взагалі не було в нашому житті.

Не знаю, що робити. Частина мене хоче зібрати речі та піти прямо зараз. Я не можу жити з людиною, яка ставить мені такі умови. Але інша частина боїться. Ми з Андрієм разом вже сім років, у нас спільний дім, плани. Я вклала в ці стосунки стільки сил, стільки надій. І як я поясню Олесі, що її мати знову сама? Вона вже питає, чому тато Андрійко більше не дзвонить. Як я скажу їй, що він хоче, щоб я про неї забула?

Моя мати, Ганна Іванівна, каже, що я повинна захищати свою дитину, навіть якщо це означає втратити чоловіка. «Ти ніколи не пробачиш собі, якщо вибереш його, а не Олесю», – сказала вона по телефону. І вона права. Олеся – це не просто частина мого минулого, це моє серце, мій обов’язок. Я пам’ятаю, як тримала її на руках, коли вона народилася, як вона вперше усміхнулась, як вчилася ходити. Я не можу зрадити її заради людини, яка бачить у ній проблему.

Але Андрій не відступає. Нещодавно він знову почав цю розмову, і його слова звучали ще жорсткіше: «Або ти обираєш мене, або свою доньку. Я не буду жити з жінкою, яка щотиння бігає до свого минулого». Я мовчала, бо знала: будь-яка відповідь лише розлютить його ще більше. Але всередині я вже прийняла рішення. Я не припиню бачитися з Олесею. Ніколи. Навіть якщо це коштуватиме мені шлюбу.

Тепер я думаю, як жити далі. Може, варто поговорити з юристом, щоб зрозуміти, що мене чекає після розлучення. Чи знайти кращу роботу, щоб бути незалежною. Я навіть почала шукати квартири в місті, де живе Олеся, щоб бути ближче до неї. Це страшно, але водночас дає надію. Я хочу, щоб моя донька знала: її мати завжди буде поруч, що б не сталося.

Андрій, мабуть, думає, що його погрози змусятьЯ знаю, що мій вибір правильний, навіть якщо він важкий.