– Коли вже будуть готові борщ і вареники?

14 листопада, субота, 2025р.

Сьогодні зранку, коли я готувала обід, Микола запитав: «Коли вечеря буде готова?» Я лише посміхнулася і відповіла: «Коли ти підеш її готувати, тоді й буде». Чутки про те, що під вечірням вийде, розійшлися по нашій хаті, а моя теща, Марта Петрівна, кинула окуляри на підлогу і запитала Миколу, чому я, ніби вчителька, стою біля плити. Я не відповіла, взяла кілька речей і, мовчки, вийшла в коридор, слідуючи за матусею.

Куди підеш? крикнула вона, на відпустку! Я лише поклала важкі сумки на підлогу й крикнула вітром: «Я вдома!»

З кімнати здійнялося тихе бурмотіння, і вийшов Микола чоловік близько сорока років, у спортивному костюмі та тапочках. «Наталко, не треба так голосно крикати, сказав він, ти ж не в селі». Я нагадала йому, що зарплата вже на рахунку, а продукти треба купити. Він гучно зітхнув: «Господи, які продукти?»

Відчуття, ніби весь світ нависло на моїх плечах, підкріпило мене. Я працюю на двох роботах, аби забезпечити дім, а мій чоловік, під впливом мами, вже другий рік пише «міфічну» книгу, яку ніхто не розуміє. Першу роботу проігнорували, бо «мистецтво» слово, що лякає.

Після того, як я роздяглася, принесла сумки на кухню і згадала, що з наступного дня у мене відпустка, я вирішила прибрати всю квартиру, перепрати та підготувати одяг, під суворий нагляд тещі. На кухню зайшла моя сестраблизнючка, Світлана Володимирівна.

Наталко, ти що, вже плануєш готувати? Чоловік весь день працював, йому тепер треба чекати! запитала вона, підвищивши голос.

Багато заробив? спитала я, хоча сама не було ні краплі доходу. Колинебудь я захоплювалась його початками: «Одного дня він стане знаменитим», думала я, спостерігаючи, як він сидить біля компютера, розмірковуючи над новим розділом. Тоді ж теща, Марта Петрівна, завжди вимагала, аби я догодила їй усього, бо під час мого декрету саме вона тримала сім’ю на плаву.

Світлана підвелася, з гіркотою в голосі крикнула:
Що ти таке сказала? Люди, коли працюють, гроші в дім приносять!
Микола, розлючений, відповів: «Ти не розумієш, що таке працювати головою!»

Я зрозуміла, що мені потрібно зосередитися на своїх обовязках, а не на постійних конфліктах. Повернувшись до холодильника, я викладала продукти у велику сумку, адже отримала зарплату і відпускний. Поїду в магазин, куплю смачні продукти, а сину Пантелу подарую щось приємне в дорозі.

Після того, як я схвалила Миколу, що він не відволікається від телевізора, він спитав: «Коли вечеря буде готова?». Я відповіла, як звикла, і він повернувся до своїх справ.

Через кілька хвилин я схопила важку сумку і кинулась сходами вниз, викликаючи таксі 60км в один кінець, і я подумала: «Хіба це так важко?»

У ліжку вже лежав мій син Андрійко, коли я увійшла в батьківський будинок. Він підбіг до мене, обійняв, а я відчула, як давно не бачила його обличчя. Мати, Ганна Петрівна, уважно підозрювала:
Чому ти залишила Миколу? Хто за ним буде пильнувати?

Моя мати це був найскладніший діалог, бо теща завжди ставилася до зятя підозріло. Після шлюбу ми час від часу їхали на вихідні до батьків, а вона не могла зрозуміти, чим зайнятий Микола: то на подвір’ї, то в городі. Коли ж я сказала: «Тепер я в отпуску на місяць», вона відповіла усміхнено: «Гарно, хоч би ти з сином була».

Лежачи поруч з Андрійком, я дивилася у місячному світлі на його малюка й не могла заснути, поки ранок не розбудив мене ароматом свіжої випічки. Ось уже й мама підняла:
Бабуся спектила безліч пирогів! Ти вже готова?

Після сніданку я запитала маму:
Що треба робити далі?
Вона відповіла, що треба йти в город: капуста заросла, огірки треба прополювати. На третій гребені я відчула справжнє задоволення від чистих, прополених рядків і посміхнулася: «Краса!»

Тоді з’явився мій старий знайомий Євген, сусід, в якому я була закохана ще в дитинстві. Він приїхав до мами, розповідаючи, що розлучився місяць тому. Увечері ми зібралися разом, засмажували шашлики, говорили про все на світі. Я зрозуміла, що не треба придушувати себе, не треба слухати болючі домисли, а просто жити.

Через два тижні мама сіла поруч і спитала:
Наталко, ти збираєшся повернутись?
Не знаю, мамо, відповіла я, робота є, а житла нема.
Вона порадила зняти щось або залишитися, обіцяючи допомогти знайти роботу. Я спитала, чи варто мені знову зазирнути в очі Євгену, бо його погляд нагадував дитинство.

Увечері Євген привіз Андрійка на великій машині, запросивши нас у гості. Перш ніж ми вийшли, до нашого двору під’їхала Оксана колишня дружина Євгена. Я зрозуміла, що її присутність зайва, і побачила, як Микола з мамою під’їхали на таксі. Татка крикнув:
Ти що, писав книгу? Чому не працюєш на заводі?
Тоді я зрозуміла, як тяжко мені живеться серед цих людей.

Після того, як я відмовилася залишатися, я з Андрійком переїхала до міста, де новий чоловік вимагав від мене змінити роботу. Тепер я працюю в офісі, підбираю документи, і хоча зарплата маленька (приблизно 12000), я відчуваю, що це крок уперед. Женя, мій колишко, пояснив:
Твоя зарплата це твої гроші, а сім’ю має забезпечувати чоловік.

Микола теж одружився з Оксаною, а його мати тепер підтримує двох «дармоїдів». Чув про те, що я переконала сина залишити книгу і працювати на заводі.

Все, що трапляється, має свою користь: одне зламається, інше підніметься. Я записую це в щоденнику, щоб пам’ятати, що навіть у найскладніших миттєвостях є місце для надії і маленьких перемог.