«Ком в горлі: діти далеко, зустрічі лише на свята»

Ком у горлі: наші діти закордоном, бачимося тільки на свята

Як же мені їх не вистачає

Люди навколо постійно кажуть мені: «Ти мав би радіти! Син влаштував своє життя в Канаді, у нього сім’я, стабільність. Хіба це не щастя?»

Так, я радий. Звичайно, я радий. Як інакше? Адже що ще може хотіти батько для своєї дитини, як не бачити її щасливою?

Але чому ж тоді вночі я не можу заснути? Чому кожного вечора дивлюся у вікно, сподіваючись, що дивом почую знайомі кроки біля дверей? Чому серце стискається від болю, коли бачу сусідських онуків, що бавляться у дворі, а мій – десь там, за кордоном?

Я не бачив, як мій онук зробив перший крок. Я не чув його перших слів. Монітори та екрани не дають мені обійняти його, я не можу взяти його за руку і піти гуляти осіннім парком, не можу навчити його кататися на велосипеді. Все, що у мене є – це кілька пікселів на екрані і голос, який щотижня стає все далекішим, все чужішим.

«Ми всі в одному човні»

Нещодавно я вийшов у парк, сів на стару дерев’яну лавку, де вже зібралися такі ж, як я. Люди похилого віку, що пережили багато, але не звикли до найстрашнішого – самотності.

Зав’язалася розмова. Кожному було про що сказати, адже всі мали схожу історію.

— У мене дві доньки, — заговорила тендітна жінка з сивим волоссям. — Старша вже п’ятнадцять років живе у Німеччині, молодша сім років тому переїхала до Іспанії. Раніше хоча б приїжджали, а тепер… Все справи, турботи. На літо обіцяють приїхати, але кожного разу щось заважає.

Інша, повненька дама з добрим обличчям, усміхаючись, розповідала:

— Онука моя вже в першому класі, німецьку знає краще за українську. Син з дружиною купили будинок у Мюнхені, у них там все добре. Цього року вони переїхали до останнього своїм домом у Німеччині десять років тому. А я їжджу до них взимку, а влітку вони до мене… Ну як до мене? Ненадовго заїжджають у село — і назад.

Слухаю, мовчу, лише ковтаю ком у горлі.

Третя жінка зітхнула, дивлячись кудись вдаль:

— А я вже три роки не бачила своїх онуків. В Канаді вони. Все рідше приїжджають. Кажуть, дорого, далеко… Я вже й літати не можу, ноги не тримають. В’яжу їм светри, шкарпетки, шарфи – знаю, що там холодно. А вони усміхаються через екран: «Дякую, бабусю, ти у нас золота». Тільки от мої речі все лежать у мене в шафі – ніхто їх не носить, не гріють вони нікого.

Життя на відстані

Хтось отримує дорогі ліки від дітей, хтось – дві тисячі гривень на місяць в допомогу. У когось син не може взяти відпустку на свята, і він не зможе приїхати на Різдво, а хтось з тугою чекає, коли невістка привезе онуків хоча б на кілька тижнів.

— А я вам заздрю, — несподівано сказала худенька жінка шістдесяти років. — У вас хоча б діти влаштувалися. А мій син – без роботи, невістка копійки отримує. Вони нікуди не поїхали, але живуть так, що хоч би вони поїхали… Вся їхня надія – на мої консервації, за літо закручую по триста банок компотів, огірків, варення. А що робити? Без цього не протягнуть.

І ось я сиджу, слухаю і відчуваю, як всередині все стискається. Чому так? Чому доля наших дітей – це життя далеко від нас?

Ми радіємо їхнім успіхам, пишаємося ними, але не можемо притиснути їх до себе, коли важко. Ми не можемо дати їм батьківську пораду за чашкою чаю на кухні, не можемо просто посидіти поряд, мовчки, але так, щоб відчути один одного.

А що далі?

Ми старіємо. Наші діти стають чужими, їхні світи нам не відомі. Вони не знають, як ми живемо. А ми не знаємо, якими вони стали.

І ось настане день, коли вже не буде дзвінків по скайпу, не буде тих рідкісних зустрічей на свята. Пройде ще трохи часу – і вони прилетять, але вже не до мене, а на прощання.

А так хочеться ще хоч раз міцно обійняти сина, заглянути в очі онуку і сказати: «Запам’ятай, дід тебе любить».

Але час іде. І хто знає, встигнемо чи…