Connect with us

З життя

«Ком в горлі: діти далеко, зустрічі лише на свята»

Published

on

Ком у горлі: наші діти закордоном, бачимося тільки на свята

Як же мені їх не вистачає

Люди навколо постійно кажуть мені: «Ти мав би радіти! Син влаштував своє життя в Канаді, у нього сім’я, стабільність. Хіба це не щастя?»

Так, я радий. Звичайно, я радий. Як інакше? Адже що ще може хотіти батько для своєї дитини, як не бачити її щасливою?

Але чому ж тоді вночі я не можу заснути? Чому кожного вечора дивлюся у вікно, сподіваючись, що дивом почую знайомі кроки біля дверей? Чому серце стискається від болю, коли бачу сусідських онуків, що бавляться у дворі, а мій – десь там, за кордоном?

Я не бачив, як мій онук зробив перший крок. Я не чув його перших слів. Монітори та екрани не дають мені обійняти його, я не можу взяти його за руку і піти гуляти осіннім парком, не можу навчити його кататися на велосипеді. Все, що у мене є – це кілька пікселів на екрані і голос, який щотижня стає все далекішим, все чужішим.

«Ми всі в одному човні»

Нещодавно я вийшов у парк, сів на стару дерев’яну лавку, де вже зібралися такі ж, як я. Люди похилого віку, що пережили багато, але не звикли до найстрашнішого – самотності.

Зав’язалася розмова. Кожному було про що сказати, адже всі мали схожу історію.

— У мене дві доньки, — заговорила тендітна жінка з сивим волоссям. — Старша вже п’ятнадцять років живе у Німеччині, молодша сім років тому переїхала до Іспанії. Раніше хоча б приїжджали, а тепер… Все справи, турботи. На літо обіцяють приїхати, але кожного разу щось заважає.

Інша, повненька дама з добрим обличчям, усміхаючись, розповідала:

— Онука моя вже в першому класі, німецьку знає краще за українську. Син з дружиною купили будинок у Мюнхені, у них там все добре. Цього року вони переїхали до останнього своїм домом у Німеччині десять років тому. А я їжджу до них взимку, а влітку вони до мене… Ну як до мене? Ненадовго заїжджають у село — і назад.

Слухаю, мовчу, лише ковтаю ком у горлі.

Третя жінка зітхнула, дивлячись кудись вдаль:

— А я вже три роки не бачила своїх онуків. В Канаді вони. Все рідше приїжджають. Кажуть, дорого, далеко… Я вже й літати не можу, ноги не тримають. В’яжу їм светри, шкарпетки, шарфи – знаю, що там холодно. А вони усміхаються через екран: «Дякую, бабусю, ти у нас золота». Тільки от мої речі все лежать у мене в шафі – ніхто їх не носить, не гріють вони нікого.

Життя на відстані

Хтось отримує дорогі ліки від дітей, хтось – дві тисячі гривень на місяць в допомогу. У когось син не може взяти відпустку на свята, і він не зможе приїхати на Різдво, а хтось з тугою чекає, коли невістка привезе онуків хоча б на кілька тижнів.

— А я вам заздрю, — несподівано сказала худенька жінка шістдесяти років. — У вас хоча б діти влаштувалися. А мій син – без роботи, невістка копійки отримує. Вони нікуди не поїхали, але живуть так, що хоч би вони поїхали… Вся їхня надія – на мої консервації, за літо закручую по триста банок компотів, огірків, варення. А що робити? Без цього не протягнуть.

І ось я сиджу, слухаю і відчуваю, як всередині все стискається. Чому так? Чому доля наших дітей – це життя далеко від нас?

Ми радіємо їхнім успіхам, пишаємося ними, але не можемо притиснути їх до себе, коли важко. Ми не можемо дати їм батьківську пораду за чашкою чаю на кухні, не можемо просто посидіти поряд, мовчки, але так, щоб відчути один одного.

А що далі?

Ми старіємо. Наші діти стають чужими, їхні світи нам не відомі. Вони не знають, як ми живемо. А ми не знаємо, якими вони стали.

І ось настане день, коли вже не буде дзвінків по скайпу, не буде тих рідкісних зустрічей на свята. Пройде ще трохи часу – і вони прилетять, але вже не до мене, а на прощання.

А так хочеться ще хоч раз міцно обійняти сина, заглянути в очі онуку і сказати: «Запам’ятай, дід тебе любить».

Але час іде. І хто знає, встигнемо чи…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 + 19 =

Також цікаво:

З життя46 хвилин ago

Загадкова спадщина

Оленя заснула лише під ранок. Коли вона прокинулася, кімнату заливало сонячне світло, біля ліжка стояв Віталій і посміхався. — Я...

З життя2 години ago

Дівчина за межами огорожі: Рішення на межі…

Дівчина стояла по той бік огорожі. Не було жодних сумнівів у її намірі зістрибнути з моста… Щойно розпочалася нічна зміна,...

З життя3 години ago

Очікування радості

Чекання щастя Кажуть, що чекання щастя солодше за саме щастя. Бо поки його чекаєш, уявляєш, мрієш — ти вже щасливий....

З життя4 години ago

Серце, сповнене любові

Кохаюче серце Роман стояв біля вікна, дивився на сонячний двір. У сусідньому будинку був магазин «Сільпо», люди ходили туди через...

З життя5 години ago

Мамо, не заважай — я йду назавжди!

Юлія прокинулася раніше, ніж зазвичай. У день свого народження вона встигла приготувари овочі для салатів, замаринувати м’ясо, почистити картоплю —...

З життя5 години ago

Привіт, нове знайомство!

Ось перероблена історія з урахуванням українських культурних особливостей: Привіт, Марічку! — Марю, привіт. Що робиш? — почула вона у трубці...

З життя6 години ago

Молода жінка з власним житлом прагне любові й сімейного щастя…

Життя точилося своїм черговим руслом, а у бухгалтерії завжди знаходився привід для святкування. Ось і тепер колектив зібрався за столом,...

З життя6 години ago

Минуле тримає, поки не змінити…

Минуле не відпустить, поки не виправиш… У кав’ярні повно людей. Дмитро заздалегідь замовив столик, щоб відсвяткувати свої іменини — інакше...