Красива мрія розбилась, але дарувала нове серце

Я жив красиво, поки життя не розбило мені серце — і подарувало нове.

Мені завжди хотілося жити гарно. Під час навчання в університеті, коли ледве вистачало грошей на макарони, я все одно купував мило “Калина”. Нехай голодний, зате пахну, як герой французького кіно. Потім була запальничка Zippo — у 93-му вона коштувала чимало, але її звук кришки нагадував про світ кіно. А згодом — новенький мобільний, без якого в доайфонну еру ти ніхто. Я гнався за цією красою, як за мрією, і, здавалося, піймав її.

Театральний інститут залишився в минулому, і я став диджеєм на “Європа плюс”, бажаним гостем модних клубів Львова. Потім — арт-директором нічного клубу. Набирав артистів, організовував шоу, купався у морі світла, музики і грошей. Життя стало вечіркою: вдень я спав, вночі веселився і розважав інших. Всі навколо були гарними, веселими, сміялися до ранку. Я був королем цього світу. Але всередині було якесь порожне місце, яке я заглушав новими святами.

Тому я створив свою компанію — зробив свято бізнесом. Корпоративи, весілля, вечірки — тепер я не просто гостем, я їх автор. Шампанське лилося рекою, танці не зупинялися і я відчував себе на вершині світу. Поки не настав 2005-й. Новий рік, який змінив усе. Дочка захворіла. Спочатку кашель, потім лікар, аналізи, і раптом — гострий лімфобластний лейкоз. Рак крові. Їй трохи більше року.

Біла палата, катетер у маленькій ручці, хіміотерапія. Волосся випало, вона поправилася від гормонів, їла без зупинки. Лиса голівка, сумні очі, стоматит. Ми з дружиною жили в лікарні пів року. Вона — поруч з донькою, я — у режимі “принеси-подай”. А ввечері — на корпоративи. Дружина в костюмі співала “Щедрик”, я жартував про “нове щастя”. Там — підбори, макіяж, Вакарчук. А потім — назад у лікарню, до дітей у масках, де не видно посмішок, тільки очі, повні страху.

Там було інше життя. Красиві дами змінювалися мамами у спортивних костюмах, сміх — тишею, танці — шелестом крапельниць. Деякі діти йшли додому. Деякі — назавжди. Телефони мовчали, “друзі” зникли. Залишилися лише ми і питання: за що? За що малюкам така біль? Я не знав відповіді, але знав одне — я вмію робити свята. І я вирішив влаштувати його прямо там, у лікарні.

Ялинка в холі хіміотерапії. Друзі з “Театру мандрівних ляльок” виступили з серцем, а я був Святим Миколаєм. Діти у стерильних масках сміялися, батьки усміхалися крізь сльози. Вперше за роки я бачив тверезі очі — і вони були красивіші за будь-яку вечірку. Потім я пішов по палатах, куди пускали. Знав, що деякі з цих дітей не вийдуть, і це розривало душу. Але в той момент я зрозумів: ось воно, справжнє. Не клуби, не Zippo, не мило “Калина”. Це було свято життя — тихе, тепле, без вітрів у серці.

Дочку виписали з інвалідністю. Ми ходили в реабілітаційний центр, і я знову став Святим Миколаєм для дітей, які не могли вийти з дому. Їхні батьки — справжні герої — навчили мене жити заново. Поруч із ними я відчував себе сліпим, глухим, паралізованим. Вони були красивими — не зовні, а зсередини. І я зрозумів: мені самому потрібна була реабілітація. Ці діти стали моїми вчителями.

Минуло більше десяти років. Дочка здорова, інвалідність зняли — вона красуня і відмінниця. У нас троє дітей, я кіноактор, люблячий чоловік. Дружина — “Місіс Львів”, вдома чекає не клуб, а сім’я. Запальничка пилиться десь у шухляді, телефон у мене кнопковий — батарея тримає тиждень. Але головне — я веду “Сузір’я героїв”, вручаю премію “Золоте Сонце” тим, хто пробивається через асфальт життя, як кульбаба.

Ті півроку в лікарні, той біль — вони зробили мене тим, хто я є. Я думав: “За що?” А тепер питаю: “Навіщо?” Біль — як кишеня. Чим вона глибша, тим більше туди вміщається цукерок. Бог щедро наповнив мою кишеню — і я ділюся ними з іншими. Завтра, може, знову буде боляче. Але я знаю: чим міцніший асфальт, тим соковитіша кульбаба. І це знання — гарніше всього, що я колись шукав. Може, все почалося з мила “Калина”? А може, з тих сумних очей, які навчили мене бачити?