«Крик душі: вибір, який змінює життя»

«Боже, який сором!» — Оксана стояла, наче світ упав у неї під ногами. Вибір був жорстоким: вийти заміж за нелюбого або стати посміховищем для всього села. Сльози котилися по її щоках, а голос тремтів від відчаю:

— Що ж тепер буде, мамо? Усі будуть перешіптуватись за спиною, що наречений покинув мене просто перед весіллям…

Краще б земля розчинилася і поглинула її, ніж дивитися в очі сусідам. Мати гладила доньку по голові, шепочучи: «Не плач, Оксано, щось придумаємо». Але у голові Лариси Михайлівни вже зрів план — дерзкий, безумний, такий, від якого захоплювало дух.

А що, коли знайти нового нареченого просто зараз? Вона різко піднялася, гукнувши сусіда:

— Петре, заводь машину! Їдемо на вокзал до ранкового потягу!

Петро, посміхнувшись, лише знизав плечима:

— Для тебе, Ларисо Михайлівно, хоч зірку з неба. Але ти серйозно? Нареченого шукати?

— Серйозніше нікуди, — відрізала вона, грюкнувши дверима автомобіля. — Гроші люблять усі, знайдемо добровольця.

На пероні вона підійшла до двох симпатичних хлопців, перекинулася парою слів, і ось вже веде їх до машини. Петро витріщив очі:

— Це що, правда наречений і свідок?

— Так, Петре, — гордо заявила Лариса. — Євген і Назар. Їдемо в магазин за костюмами, а потім — на весілля!

Гості вже жваво гомоніли: «Наречений приїхав! Ура!» Оксана вибігла назустріч, але завмерла, наче грім її вразив. З машини вийшли двоє незнайомців. Мати відвела її вбік і пошепки сказала:

— Це Євген. Або виходиш за нього заміж, а потім тихо розведетеся, або живи з ганьбою. Вирішуй.

Оксана кивнула, не в силі вимовити жодного слова. А за хвилину на її заплаканому обличчі вже сяяла усмішка.

Весілля гуло до ранку. Євген грав роль чоловіка так, наче все життя до цього готувався. Оксана навіть розгубилася: «Звідки така ніжність?» Коли гості розійшлися, вона простягнула йому руку:

— Дякую, ти мене врятував. Не хвилюйся, скоро розведемося.

І тут стався несподіваний поворот. Євген подивився їй прямо в очі і твердо сказав:

— А я не хочу розлучатися. Ти мені сподобалася з першого погляду.

Оксана остовпіла.

— Ти жартуєш? Один поклявся у любові й втік, а чужа людина раптом хоче залишитися назавжди?

— Чужий? — з легким обуренням заперечив Євген. — Моя мама все життя боялася, що я не одружуся. А я говорив: «Моя доля сама мене знайде». І ось ти переді мною. Думай, Оксано, але я просто так не відступлю.

Що було далі? Оксана думала. Думала так довго, що минув 25 років. Виховали з Євгеном трьох дітей, живуть душа в душу. А Лариса Михайлівна досі дивується: як сором на все село перетворився на щастя на все життя? Може, перечитати цю історію ще раз — раптом там заховано секрет, як доля сама стукає у двері?