Куди звернутися, якщо донька тебе не любить?

— Куди скаржитися, якщо дочка тебе ненавидить? — бурмотить Зоя, лежачи на продавленому дивані, закривши обличчя рукою. — Хоч би хтось пояснив їй, що матір треба поважати. Хоч хтось.

У кімнаті панує сира півтемрява. Запах простроченого вина, брудного посуду та важкого повітря в’ївся у шпалери. Зоя не може встати — голови розколює, наче в черепі застряг потяг, і кожна його зупинка супроводжується нудотою. Де вона заснула? Коли? Не пам’ятає. Як і не пам’ятає, коли вчора дістала пляшку й куди поділися останні години.

Вона знову сама.

Марія ненавидить п’яних.

Це не просто неприязнь. Ця ненависть глибока й давня, як коріння старого дуба, яке проростає в кожну клітину. З дитинства, з тих вечорів, коли в їхній квартирі починалося щось на кшталт пекла: мати, хитаючись, вривалася в двері, грюкала ними, не потрапляла на вимикач, чіплялася за стіни. Іноді падала. Іноді засинала біля входу, не дійшовши до ліжка.

Одного разу Марія знайшла Зою лежачою біля під’їзду з лицем у бруді. Їй було сім. Сім років — а вже знала, що таке сором. Що таке запах перегару, погляди сусідів, глузування однокласників:
— Маріє, а твоя мати сьогодні у калюжі чи під лавкою?

Вона навчилася стримувати сльози. Навчилася ховати розбитий посуд, збирати порожні пляшки у пакети й виносити на смітник так, щоб ніхто не бачив. Марія мила підлогу, коли мама не могла підвестися. Прала, прибирала, готувала — бо інакше жити було неможливо. У десять років вона вже знала, як вивести пляму від вина з килима й як відмити блювотину зі стіни.

Кожен вечір був випробуванням. Мати розмовляла сама з собою, кричала, ридала, розбивала склянку об стіну, падала. А Марія сиділа в темряві, обійнявши подушку, і завмирала. Не дихала. Чекала. Аби тільки не збудити, не розлютити, не привернути увагу. Бо п’яна мати могла бути різною. Іноді плакала, іноді кричала, а іноді — била.

Марія виросла. Пішла, як тільки змогла. Вступила до університету, працювала по вечорах, щоб зняти кімнату. Потім зустріла Тараса. Тихого, надійного. Вони одружилися. Народився син — Данило. І Марія дала собі обіцянку:
— Моя дитина ніколи не побачить мене п’яною. Ніколи не боятиметься кроків у коридорі. Ніколи не відмиватиме за мною блювотину.

Вона оберігала його, як могла. Тиша, затишок, домашній хліб, вечірні казки й чисті простирадла з запахом лаванди. Усе те, чого в неї не було.

З матір’ю вона майже не спілкувалася. Рідкісні розмови — короткі й стримані. Лише тоді, коли у Зої були відносно «світлі» періоди. Вона не хотіла пускати її у своє життя. Жодного кроку.

Але Зоя — не розуміла.

Кожен ранок починався з головного болю й прокльонів. Вона бурчала, лаялася, спотикалася по квартирі. Іноді прокидалася просто на кухонній підлозі, між окурками, попільничкою та тарілкою із застиглим жиром. Іноді — на дивані, не пам’ятаючи, як там опинилася.

Іноді — в сльозах, з образами:
— Оце невдячна! Я ж її народила, ночей не досипала, а вона втекла, як остання щура. Ні дзвінка, ні звістки. Адже ж не чужа мені, а рідна… Донька.

Іноді вона в лютості шпурляла склянку об стіну й репетувала на весь будинок:
— Насмішниця! Гадає, що матір можна викреслити з життя, як помарку! От помру — навіть не дізнається!

Іноді — плакала. Тихо. Гірко. Бо розуміла. Розуміла, що сама все зруйнувала. Що кожну свою «ще одну» вона міняла на тепло дочки. Що проміняла любов на літри. І розуміла, що тепер уже пізно.

Іноді Зоя намагалася згадати, коли все пішло не так. Де був той перехрестПростої ночі, коли вітер бив у вікно, а пляшка вже була порожня, серце Зої зупинилося — і ніхто не почув навіть останнього шепоту.